Читать «Смак заборони» онлайн - страница 34

«Життя — це гра, — нагадали мені зім’яті сторінки мого щоденника за 1994 рік, — і твоє завдання в ньому — якщо не виграти, то, у всякому разі, показати, що ти не програла. В театрі теж грають — не для себе, звісно, а для глядача. А світ — це і є один нескінченний глядач. Глядач любить, коли його обманюють, це спрощує життя. Людина тільки думає, що живе для себе, а насправді вона прагне тільки того, щоб мати гідний вигляд у очах решти. Тож для себе жити неможливо, це аксіома. Цікаво, хто зможе спростувати мене? А моє завдання — показати методом вибіркового обману саме той образ, який хочуть бачити в кожному конкретному випадку. Для кожного я інша. Я друг усім і нікому».

А погляд татуся різав і батував. Але ж мерзотника немає — чого ще йому від мене треба?

— Ні, не виїхали, в нас усе взимку зірвалося… Там усі ці імміграційні служби, коротше… — і я почала брехати, докладно розводячись про клятих бюрократів із їхніми паршивими візами. Подібні оповідання здатні, можливо, захопити літню вчительку, що нудьгує в моїй школі, але Віра… Ах, Віра на мене дивилася майже жалісливо.

— Отож, що я можу сказати… Жахливо, так, Віро, це було просто жахливо.

— А тепер ви як?

О Боже… Імрая… Як боляче згадувати все це, коли пальми й олеандри залишилися за проміннячком залізниць, під колісьми 12-го поїзда, що давно відстукотіли, коли Агнець знову слинить мені піхву, а шкільні будні не несуть у собі нічого втішного!

— А тепер ми ось тут…

— І до якого ви пробудете? Тижнів зо два?

Я тріумфально посміхнулася:

— Яке там! Два місяці, як мінімум.

— Отакої! Чого це твій татусь розщедрився? А як там стосовно волі? Ще й досі випасає тебе на повідці?

— Певна річ. Тільки мені його, якщо чесно, просто шкода. От я й не воюю.

— Як зворушливо, — вона кивнула на чашку недоторканої кави, — пий давай.

Танька палко обійняла мене, запевняючи, що страшенно скучила.

Віра досить холодно, досить очужіло дивилася в якийсь незрозумілий проміжок між нами. І тієї ж миті, коли вона, мов серфінгіст із реклами, що підноситься назустріч хвилі, яка мчить на нього, плавно перемістила свій погляд з вершини гребеня на небо (тобто на щось, або, точніше, на когось, хто, схоже, вже кілька секунд стояв у мене за спиною), тієї ж миті я відчула, як мій байдужий палець було підхоплено…

…Як чиясь рука доторкнулася до моєї руки, підхопила мій палець, несильно потягла до неба.

— Ну, звісно, я так і думав. Ай, ай, ай, — у мене побіліли щоки й перехопило подих.

— Краса жінки, — весело мовив Альхен, — починається з манікюру! Скільки разів я тобі про це казав?

— А, це ти… — буркнула я, висмикуючи руку, — мені й так подобається.

Лак, взагалі, був страшний, яскраво-червоний, але стійкий і все ніяк не хотів остаточно злущуватися, залишав посеред кожного нігтя по кривій смузі.

— Ну, привіт, Левеня, — він зняв окуляри, блиснув своїми бурштиново-жовтими зміїними очима.

— Привіт, чудовиську.

— Так… А, ну, власне… — доторк брунатним пальцем до брунатного шраму на брунатних грудях, трохи підняті виглянсовані плечі й опущена, мов у хижака, голова, — із чоловічої точки зору вигляд маєш розкішний. Просто розкішний. Волосся, груди… просто молодець. А ти що, підфарбувалася?