Читать «Смак заборони» онлайн - страница 30

За класичним передімрайськими традиціями, в поїзді я не спала й кілька годин теревенила в тамбурі з тим омонівцем, поки на початку четвертої з купе волохатим чортиком на пружині батьківського пильнування не вистрибнув татусь і не запхав мене на полицю та не віддав суворого наказу: спати.

«…Просто під ногами була широка темна безодня, а за нею — начебто близьке, начебто підняте море із цареградським шляхом, що звужується до обрію. Ліворуч, у мороці, у таємничій глибині, тремтячими алмазними вогнями грала Ялта… Скрекотали коники, часом віяло солодким хвойним гаром, — і над… шовковим морем, величезне, всепоглинаюче, сизе від зірок небо було запаморочливе, і <він> раптом знову відчув те, що відчував не раз у дитинстві, — нестерпне піднесення всіх почуттів, щось чарівне й вимогливе, присутність такого, для чого тільки й варто жити».

Володимир Набоков. Подвиг.

Частина друга:

Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne

Tag Eins

(день перший)

Співали солов’ї, цвіла магнолія. Приголомшливий вечір. Здається, що живеш отут вічність, начебто не було ніякого минулого, не було нічого — тільки оце море, ці кипариси. Правильно, не треба нам минулого, це взагалі інший вимір. Немає тут часу. Все ясно й чітко, як у підручнику — є тільки я, тіні та Змій.

Востаннє я сиділа тут 5 місяців тому. Було індигове небо з фіалково-сіруватими переливами чарівних хмар, з тьмяними зірками, які містичними очницями, мружачись і кліпаючи, дивилися на мене з болісною ніжністю. Нове, радісно-збудливе почуття нетерпляче розпирало мене зсередини. Адже я була в Імраї! І було літо…

Так, п’ять місяців тому, крім туги й очікування, я нічого більше не відчувала. Але небо тоді теж було індиговим, і розсипи зірок, і міріади вогнів, і жовті ліхтарики на пляжах… Тільки тоді старовинний дзвін маяка під моїм ліктем був безнадійно холодним, як лезо того ножа, яким ти, Альхене, пестив мене в одному з наших снів. Можливо, навіть тоді, взимку, цей особливий, зіпсутий холод прохромив і обцілував мою руку твоєю Енергією, передав у мозок дані, які тієї ж ночі вилилися в нові подробиці — як цей ніж рухався догори від зап’ястя до ключиці, як у кривому лезі відбивалися твої очі.

І тоді якийсь нічний птах, очевидячки не чайка, кружляв над квітучими кущами олеандра, потрапляючи раз за разом у чарівний зелений промінь, що лився, немов із печери шамана, просто звідкілясь над моєю головою. Вежа маяка ясніла своїм власним, літнім, білим світінням. Я повільно підвелася, підійшла до білого парканчика, який попереджав про урвище серед пестливої, озброєної безліччю невидимих чорних рук Південної Ночі. Звідси виднівся вихоплений променем маяка Капітанський місток. Саме тут, якщо пригадуєте, я стояла два роки тому в фатальному рожевому сарафанчику й радісно споглядала обгорнутий смогом бажання виступ у скелі, свою Синю Тінь… Та зараз же тільки початок! До чого ж солодка, яка неможливо солодка ця реальність! Ось воно — це твій живий спогад, Адо-Адоро. Потім будеш, мов проклята, ридати, не в змозі вигнати з пам’яті ці зелені відблиски, це місячне світло… Цілу зиму. Й ціле літо. Тому що наступного року, відчуваю, ми сюди більше не приїдемо.