Читать «Смак заборони» онлайн - страница 31

З перших секунд я зрозуміла, що щасливий поїзд мого неповернутого дитинства помчав у пірамідальну далечінь, а я дивлюся зараз туди, куди за місяць до цього дивитися було безглуздо.

Татусь пішов на «вахту» шукати Цехоцького, в якого ми, як завше, наймали кімнату. Двері балкона були відчинені, й у кімнаті горіло світло, але на нас ніхто не чекав. Це було гарно — я могла на самоті насолодитися масою прийдешніх двох місяців, яка м’яко колихалася під зорями з вечірнім теплим вітерцем. Колісниці троянд і лаванди. Боже мій, як же тут пахне!

Незабаром я почула їхні радісні голоси. Дзвінкий сміх Галини — дружини Цехоцького, якесь скрипливе дитяче скигління Зінки, їхньої дочки, черевне гоготіння самого Цехоцького й нервове хихотіння татуся, якому вочевидь було не до сміху після пережитих пригод.

— Не вірю… — я притулилася до білого стовпчика паркану. Надто схоже це було на сон, надто бракувало гіркоти в цих хвилинах, у їхній п’янкій вічності, щоб їх можна було якось прирівняти до реальності.

«Завтра буде наш новий день, наш новий пригрів… Гепарде… ти ж навіть не підозрюєш, хто зараз стоїть під цими смарагдовими променями, на чиєму обличчі грають барви світла й спогадів. Про тебе, Альхене, все про тебе…».

— Адріано! — Зінка виросла з темряви й романтичних силуетів мигдалевих гілок. Золотий хрестик, захоплений на мить смарагдовим променем, блиснув зірочкою на її шиї, підскочив разом із волоссям, коли вона востаннє підстрибнула, сповільнюючи біг. Зупинилася, витираючи лоба рукавом своєї смугастої сорочки.

— Зінко, привіт, — це було все, що я могла вичавити з себе.

— Слухай, а ти ж виросла! Кльовий вигляд! — дівчинка обійшла мене зусібіч, уважно оглядаючи.

— А ви думали, що ми вже ніколи не приїдемо, так?

— Ми були впевнені, вибач, але правда!

— Дороги вночі такі небезпечні! — Галина похитала головою й глянула на неоковирне й підтоптане за довгий шлях стовписько наших пакунків і сумок, які спочивали під старим горіхом на зеленій лаві. На лаві, де років 10 тому я плазувала, граючись пластиковими рибками, змитими тією самою хвилею, що зжерла все моє дитинство.

— А ми вже вирішили, що ви залишилися ночувати десь у Сімферополі, ти ж такий обережний, Самаркандов, га? Ги-ги-ги-ги! — сміх Цехоцького покотився в індигову пітьму.

— А оце наша машина, — Зінка понтовито ляснула розчепіреною п’ятірнею по капоті червоного «Фольксвагена».

— Ану не смій ляпати!

— Атож… Як хороше…

Відчинилися двері, й ніздрі відразу залоскотав ні з чим не зрівнянний запах цього нашого імрайського житла.

Волохата, страшна істота з гавкотом кинулося на сходи й за кілька секунд зникла у темряві двору — зачепила мене своїм розкошланим рудим боком.