Читать «Крижана усмішка» онлайн - страница 7

— Це ви маєте йому розповідати, — пошепки підказав я.

— Яка різниця, — схлипнув Дід. — І тут формалізм…

Сашко досить пристойно продекламував мою казку про Кощія-валютника,

— Для дитини непогано, є підтекст, — сонно відзначив Дід Мороз. — Візьми, хлопчику, в мене у мішку літак, який я придбав у лисички-сестрички згідно з фінансовими можливостями твого татка.

Я тицьнув Дідові під ніс флакон з’нашатирним спиртом.

— Не буду… не хочу… не можу пити “Екстри”, — заволав Дід Мороз.

— Це спирт, — пояснив Сашко.

— Рятуйте! — захрипів Дід.

— Нашатирний! — крикнув я. — Нюхайте на здоров’я!

— Дякую! — чхнув Дід Мороз. — Ви врятували мене від клінічної смерті. Діти — наші квіти. В третій квартирі вони підпалили мені інвентарну бороду. В іншій хаті чарівна дівчинка підбила мені око матрьошкою, бо сподівалась на імпортну ляльку за чотирнадцять карбованців з копійками. Потім близнюки обстріляли мене конфетті. Батьки ображаються, якщо не перехилиш з ними чарку. А це ж злочин при нашому навантаженні! Одного Діда Мороза — передовика вже відправили до витверезника. Разом зі Снігуронькою…

Дід втер сльозу смаленою бородою:

— Ви — тринадцятий клієнт, тільки у вас і відпочив. Спасибі! Рости, хлопчику, великий і добрий!

— В іншій квартирі буде веселіше, — замріяно сказав Сашко, зачинивши двері за Дідом Морозом. — Я засунув йому в мішок бульдога нашої сусідки…

ЛЕГКИЙ ХЛІБ

Я сів на поезію. В журналі.

Попередили: поети — натури ніжні. Можуть побити. Наліг на рукописи. Віршів — до стелі. Переконуюсь: поезія сягнула значних висот.

Згадую критерії: художність та ідейність.

Дивлюсь. Є художність, нема ідейності. Є ідейність, нема художності.

Чухаю потилицю. Лисина жевріє. Йду на грозу. Відбираю молодих класиків і здібних ветеранів.

Відповідаю “та іншим”: “Вчіться на світових шедеврах. З незмінною прихильністю…”

Отримую на це зливу листів. Кращі твори нецензурної преси. Переплутав кількох обласних корифеїв з початківцями. Мармизять трьома листами. Один — мені. Копії — в прокуратуру й Спілку.

Вліз!

Далі в ліс: приймаю авторів. Атакує поетеса. Є форми, нема змісту. Штурмує лірик, є кучері, нема серця. Пішли косяком, в одних — символи. В інших — порохня в порохівницях. Беруть за горло:

— Друкуй! Мистецтво вимагає жерти! На закуску — початківці. Накидаю оком: вірші — слаботонічні, біцепси — титанічні. Відсилаю на комісію по боротьбі з молодими.

Гвіздкую плакат: “Завідувач відділу поезії — першорозрядник з боксу”.

Злазю на свіжого автора.

— Здрасця!

— Трясця!

— Надрукуйте!

— Хто такий?

— …ський. Майстер спорту з самбо.

Полотнію. Кличу прибиральницю тітку Медею, Вона на ставці літконсультанта. Витурює майстра.

Домальовую на плакаті:

“Майстрів спорту, а також усіх, хто важить понад 80 кілограмів, приймає редактор”.

З’являється редактор. Знімає плакат.

Натякає: за плакатом на черзі — я.

Що робити?

Вчить: радься з провідними.

Мерсі, спасибі, дякую.

Заходить А. Показую йому вірші Б.