Читать «Крижана усмішка» онлайн - страница 10

ДЖЕНТЕЛЬМЕНИ УДАЧІ

Розмова не клеїлась, У цьому товаристві я був явно зайвий. Такий собі бідний родич. Парія. Ізгой.

— До речі, скільки ви заробляєте? — спитав дідок у золотих окулярах.

— Сто тридцять… і гонорар… бува, місячно двісті виходить, — знітився я.

Товариство саркастично закахикало.

— Браво! — поплескав у долоні дідок. — І заради цих копійок ви п’ять років терли штани в університеті…

— Е-е… шість — я заочник…

— Парадокс епохи! — хитнув головою дідок. — Шість років — і нічого не навчився! Костю, — повернувся він до парубійка закордонної моделі, — скільки ти поклав днями у “Кавказі”?

— Сім червінців — це стіл, і тридцятку просадив на більярді — не було прухи…

— Гм… розгулявся, як ревізор… Не схвалюю… Ну, зробимо скидку на молодість… кгм… на тлінний вплив західного кінематографа… і все ж, — перст дідка взяв мене на приціл, — так проводить своє культурне дозвілля простий бармен Костя!

— Місяць тому, — включився меланхолійний юнак з пальцями піаніста, — я дав банкет на дванадцять кувертів у сухумському ресторані “Діоскурі”. Фантастика! Форель… дві балерини… кава у срібних джезвах… коньяк з холодним пивком…

— Теж піжонство, — буркнув дідок. — Ах, ця сучасна молодь…

— Ні, ні, Себастяне Хомичу, я знаю ціну пеньонзам, — реабілітувався аматор екзотики. — “Обмивав” жигулівський фіат після обкатки.

— А… Ну, що ж… І довго ти стягувався на цю жерстянку, Сево?

— Три роки… Як кажуть, недоїдав у ресторанах…

— От! — дідок знову вистрілив у мене пальцем, — Три роки — і свої колеса, хоч Сева не член Академії художеств, а телемайстер. Так, так, простий телемайстер, а кебету має, на відміну од деяких моралістів, у яких в кишені диплом, а на шиї — баняк…

— Я з вами не зовсім згоден, дорогий Себастяне Хомичу, — подав голос чоловічок з обличчям літнього шимпанзе. — Вища освіта не завадить, звичайно, якщо ти не зовсім дурний, — усі подивилися на мене. — Я своє чадо думав пристроїти до вузу, шукав ходи, не знайшов, а він тим часом поперся добувати тюменську нафту…

— Недовиховали, — осудив дідок. — А скільки ви поклали б на цей варіант з вузом?

Ентузіаст вищої освіти моргнув у мій бік.

— Е, що вже там! — махнув рукою Себастян Хомич.

— Тисяч з тридцять, на старі, звичайно, зміг би нашкрябати. Я й досі на старі рахую…

— Але ж ваша посада… — не втримався я.

— Так, я скромний оцінювач комісійного магазину, — з гідністю відповів недовихователь.

— І ваша зарплата…

— До чого тут зарплата, ставка, окладі — скипів дідок. — Треба вміти жити, бути творцем свого індивідуального щастя! Я теж не лауреат, все життя на базі кручуся…

— А подивилися б ви на дачу Себастяна Хомича! — благоговійно сказав Сева. — Версаль!

— Хто не ризикує, той не п’є шампанського! — висловився Костя.

— Ет, хіба він зрозуміє! — добив мене директор овочевого магазину Хаам. — Праведник… схимник… адвентист тринадцятої зарплати… З усіма своїми статейками він не вартий і півціни мого найгіршого персня!

— Жлоб, пардон за ізвінєніє, він і є жлоб! — вставив Костя.