Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 184

А в середу, ще не зійшло сонце, як у підвал ввалився п’яний майор Ситніков. Його поява тут, у тюрмі НКВС, могла багато що означати – і погане, і хороше. В’язні вже приготувалися до найгіршого (бо вже і забули, як це хороше виглядає), але воєнком, тримаючись за одвірок, крикнув:

– Підйом… вашу мать! Марш надвір! На парад! Перемогу проспали!

Так в’язні дізналися про капітуляцію Німеччини.

А наступного дня до тюрми під’їхала крита машина, усіх завантажили і повезли до Львова. Так сталося, що сюди, у камеру, Михайло Засмужний потрапив один. Інших «магерівців» розмістили в інших камерах. Благо, їх хватало на всіх.

Михайло не будував ілюзій щодо свого майбутнього. Назва тюрми – пересильна – говорила сама за себе: тут він тимчасово, перед якоюсь далекою дорогою. Якщо в інших камерах – «бандерівських», «контрреволюційних» – мешканців час від часу брали на допити, щоб дізнатися нові факти, тут, у «дезертирів» було все зрозуміло: винні, тому заслуговують на виселення.

Траплялися дні, коли двері камери відчинялися, заходив офіцер і за списком викликав «с вещами». Що це означало, розуміли всі – не що інше, як етап. Принаймні ніхто з викликаних назад не повертався.

Черга просувалася швидко і через два тижні Михайло Засмужний вже сидів навпроти дверей під невеличким заґратованим вікном.

При цьому сама система відбору на етап так і залишилася незрозумілою: здавалося, брали безсистемно, без усякої логіки. В’язні спочатку намагалися якось визначити, за яким принципом їх відбирають: за часом прибуття у тюрму, алфавітом чи місцем проживання. Незабаром припинили подібні пошуки; стало зрозумілим лише одне: заберуть усіх.

Наприкінці червня, коли літнє тепло перетворило перебування у переповненій камері на щось неможливе, після сніданку двері камери відчинилися і прозвучала звична команда:

– На выход! Без вещей!

Це було щось нове. Правда, що «с вещами», що без них для більшості мешканців камери було однаково – увесь «гардероб» був на них, але сама фраза обнадіювала, що, в усякому разі, не на етап.

В’язнів вишикували на плацу між чотирма бараками. Крім їхньої камери тут були ще дві. Перед трьома чотирикутниками вишикуваних колишніх військових стояли якісь старші офіцери і про щось сперечалися. Михайло Засмужний, який стояв у першій шерензі, чув лише частину цієї розмови.

– За ними плаче Воркута, і я не можу заставляти її чекати, – говорив комендант тюрми, худий довготелесий майор своєму візаві, військовому, погони якого були сховані під синім засмальцьованим комбінезоном.

– Майоре, та зрозумій: мені потрібні робітники на завод! – переконував коменданта «технар». – Де мені їх шукати? У твою Воркуту їхати за ними?

– Це (майор показав на принишклих в’язнів) зрадники Батьківщини і повинні понести заслужену кару.

– А чому ти думаєш, що у мене їм буде солодко?

– Та знаю я вас, кадровиків! Панькаєтесь з усякою шваллю замість того, щоб передати нам.

– Товаришу майор! – підвищив голос невідомий офіцер. – У мене є наказ у будь-яку ціну запустити нову лінію до першого серпня і дозвіл набирати робочу силу де я вважатиму за потрібне.