Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 183

Засмужний привітався. Невідомий повернув до нього голову, і Михайло аж відсахнувся. У розбитому закривавленому із синяками обличчі він упізнав знайомі риси Івана Халявки.

– І ти тут, друже? – здивовано запитав він.

Халявка підвів голову, і на його очах виступили сльози. Михайло підійшов до нього й опустився поруч. Халявка продовжував ридати.

– Ну, все! – заспокоював його каменюх. – Тепер ми удвох. Буде легше.

– Пробач мені, Михайле! – якимось чужим голосом озвався Іван.

– За що пробачити?

– Через мене ти тут. Не витримав я.

– Тобто?

– Взяли мене. Як дезертира. Хоч я і ховався. Виказав сусід, скотина! Все питали, чому втік і хто був зі мною. Я не хотів говорити. Мене били. Не витримав я. Не витримав. Прости мені.

Так несподівано відкрилася причина його, Михайла, арешту. А він все думав, чому він тут, якщо чесно відвозив Ситнікову «данину».

– Нічого, – заспокоїв Івана Засмужний. – Все добре. І не треба переді мною виправдовуватись. Ще не знати, чи витримав би і я.

Він подивився на спухле від побоїв обличчя карівця і запитав:

– Хто тебе так?

– Чеснов.

– А це хто такий?

– Зі Львова. А може, і дальше.

– Може, і дальше, – згодився Михайло, а Халявка продовжував:

– Я і Федора виказав. Через мене і його візьмуть.

– Ну, це навряд.

– Чому?

– Федір місяць тому пішов до партизанів.

– Ну і слава Богу! – полегшено зітхнув Іван.

Дивно, але Михайла довгий час ніхто не чіпав. Мало того, йому навіть дозволили виходити в місто. Через знайомих він передав звістку додому. Таким же чином отримував звідтам їжу і гроші. Складалося враження, що з ним просто не знають, що робити. Заарештувати заарештували, а що далі – невідомо.

Одного дня у місті його запримітив батько. Тоді ж Михайло дізнався, що той ходив до воєнкома, і Ситніков переконав його, що до затримання ніякого відношення не має. То все НКВС і особисто капітан Чеснов.

Підвал НКВС поволі заповнювався новими зеками. Були серед них і такі ж, як і Засмужний, але траплялися й бандерівці. Іванові Халявці стало погано і його кудись забрали. Що з ним сталося потім, Засмужний так і не дізнався.

Ставлення охоронців до в’язнів мало свою градацію. Якщо до «дезертирів» відношення було до певної міри лояльним, і саме їм дозволяли виходити в місто, то бандерівці були у жорстокіших умовах: «нагору» їх не пускали, боячись (і не безпідставно), що втечуть, зате на допити забирали регулярно.

Того року Великдень припав на шосте травня, і – о чудо! – Михайлові дозволили вийти в місто. Звичайно, найперше він направився до місцевої церкви, де саме закінчувалася святкова відправа. Люди з кошиками усі не помістилися в церкві, тому Засмужний лише зайшов на подвір’я і став дещо осторонь вірних. На нього кидали косі погляди, але коли Михайло сміливо (і професійно, зі знанням справи) почав підспівувати, будь-які підозри зникли. І коли священик став кропити паски, у нього у пілотці вже лежали яйця, окраєць хліба і навіть шматок ковбаси. Це добросерді магерівці чим могли поділилися з ним.