Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 185

– І ким він підписаний? Управлінням тилу?

– Державним комітетом оборони.

Почувши таке, комендант замовк, після чого лише махнув рукою, мовляв, вибирай. А невідомий повернувся до шеренг і голосно, щоб почули всі, сказав:

– Я представник 26-го авторемонтного заводу капітан Лєбедєв. Мені потрібні робітники на завод, насамперед токарі, слюсарі. Хто з вас раніше працював з технікою?

У відповідь – тиша. Засмужний бачив, як криво усміхнувся майор. А капітан підійшов ближче і запитав в’язня, що стояв поруч Михайла.

– Чим гайка відрізняється від болта? – запитав.

Той лише похитав головою.

– Я знаю, – озвався молодий в’язень з Городка.

– І чим?

– Гайку накручують, а болт вкручують.

– О! Це вже щось! – зрадів капітан. – Ану вийди зі строю. Добре! Ти!

Капітан тицьнув пальцем Засмужного.

– Що ти вмієш робити?

– Що скажете, те і буду, – відповів Михайло.

– Вийти! Ти!

Так п’ятнадцять в’язнів 25-ї пересильної тюрми потрапили не на північну Воркуту, а на Львівський авторемонтний (інакше танковий) завод. І не просто потрапили, а були відновлені у рядах РСЧА, яка віднедавна стала називатись Радянською армією.

Епілог

Теодор Засмужний попорав по господарству, востаннє для годиться обійшов живність, позакривав усі двері. Лише після цього покликав онука, і вони удвох занесли до хати охапки сіна і соломи. Дванадцятирічний Федя кинув свою ношу під стіл, чим викликав буйну радість півторарічної сестрички; дід розклав на столі сіно рівним шаром і накрив його білим у червоні смуги полотном. Пелагея подавала невістці страви, а Ганна ставила їх на стіл. Першою, як годиться, на святковому столі з’явилася макітра з кутею. І лише потім – інші страви. Коли на морозному небі засяяла перша зоря (а заради цієї миті Федя декілька разів вибігав на двір), глава сім’ї запросив усіх до столу.

Помолилися. Потім Теодор заспівав тропар «Рождество Твоє, Христе Боже наш…», і лише тоді приступили до трапези.

Вечеряли мовчки. Ніхто не хотів не те що веселитися, навіть розмовляти. Усі думали про одне: серед них немає ще одного члена родини – сина, чоловіка, батька. На очах жінок виступили сльози. Теодор сидів засмучений. Так сталося, що це Різдво перше, яке вони зустрічають без Михайла. Вже повернувся, пройшовши усю війну, Степан Засмужний; ще раніше контужений, зате живий, з’явився у рідній домівці Дмитро, а Михайла досі тримають у Львові, де він працює на танковому заводі. Хоч завод – не армія (і на тому спасибі), все ж і не вдома, де все рідне.

Сумна вечеря добігла до кінця. Теодор відклав вбік ложку, перехрестився. Сум сумом, а від традицій відходити не треба.

– Ану, – удавано весело сказав він, – хто полізе під стіл і покличе живність на цей рік?

– Я! – вигукнув Федя і першим поліз під стіл.

За ним поспішила сестричка, яка ще нічого не розуміла, але якій дуже подобалося повторювати за братом. Невдовзі з-під столу почулося «хрю-хрю», «ко-ко», «му-у-у» і навіть «іга-га».

– І не забудьте загадати бажання! – нагадав дід.