Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 182

Засмужний знизав плечима.

– Та, мабуть, «дезертир», – непевно сказав він.

– Сам звідки? – поцікавився, як виявилося пізніше, староста камери.

– З Магерова.

Староста похитав головою.

– Ні, немає тут твоїх земляків. Давно з волі?

– Та як сказати! Місяць.

В’язні оживилися.

– І що нового на волі?

– Перемога, – просто сказав Засмужний.

– Знаємо, – відповів співрозмовник. – На честь цієї події вчора нас забули нагодувати.

– Так, – згодився Михайло. – Весело тут у вас.

– О, ти ще навіть не знаєш, як тут у нас весело! Що ж, запрошуємо до нашої компанії!

– А де мені сідати? – поцікавився новоприбулий.

– За правилами: біля параші. Але не переживай: через день-другий ти звільниш своє місце. Тут тюрма пересильна, довго ніхто не затримується.

Михайло Засмужний опустився на цементну підлогу поруч смердючого баняка з нечистотами, поклавши поруч із собою клунок, де залишився принесений з дому хліб. Каменюх заплющив очі і спробував згадати всі події, що врешті привели його сюди, у камеру Львівської пересильної тюрми.

Спочатку все йшло добре. Навіть занадто добре. Тепер Михайлові вже не треба було ховатися від людей; на сердите запитання Василя Вовка достатньо було просто показати видану у військкоматі довідку. Все йшло добре. Кожного місяця Михайло відвозив до майора Ситнікова клунок із продуктами, таким чином продовжуючи своє лікування.

А яким щастям було зустріти Різдво вдома, серед родини, спостерігати, як поволі підростає дочка, мужніє син!

Так проминула зима, передавши землю весні. Рана на шиї остаточно загоїлася і він вже подумував про те, щоб допомогти вдома з городами, як саме на Благовіщення біля воріт зупинився «воронок». Засмужні тільки-но повернулися з відправи і ще навіть не встигли сісти за стіл, коли на подвір’ї з’явилися двоє: Василь Вовк і невідомий старший лейтенант.

– Засмужний Михайло Теодорович, 1912 року народження? – дивлячись на папірець, запитав офіцер.

– Я, – опустив руки Михайло.

– Вас заарештовано.

Заголосили жінки, заплакав син, а батько лише похитав головою. Щось подібне вже було тридцять років тому, коли його самого забирали до Талергофа. Тоді він вижив, а чи доведеться синові?

– Ви дозволите, я перевдягнуся? – спокійно запитав Михайло, розуміючи, що у такій ситуації краще не нервувати прибулих.

– А ми на свято їдемо! – єхидно вставив Вовк.

– Десять хвилин! – попередив старший лейтенант.

Цього часу вистачило, щоб Михайло встиг надіти на себе військову форму, мати і жінка нашвидкуруч приготували на дорогу. Прощання було важким і тривало б довго, але командир «стрибків» постійно підганяв, грубо вирвав з рук Михайла клунок і кинув у «воронок». Засмужному нічого не залишалося, як послідувати за ним.

У містечку Магерів тюрми не було ніколи, але статус районного центру зобов’язував, тому її облаштували у підвалах двоповерхового будинку НКВС. Його обнесли високим дерев’яним парканом, який закривав від перехожих перший поверх, вже не кажучи про підвали.

Саме туди, у найнижчу частину будинку і помістили з/к Михайла Засмужного. Він сподівався зустріти тут переповнений льох такими ж, як і він, арештантами, натомість на земляній підлозі під невеличким вікном лежав якийсь чоловік. Одягнутий він був у таку ж форму, як і Михайло. Чоловік був босий.