Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 175

Михайло недовірливо подивився на пустий рукав старшини, подумав, як би це той мінявся руками, хотів було щось сказати, але увагу обох привернули крики, які чулися з відкритого вікна на другому поверсі. Там щось відбувалося, але що саме, було незрозуміло.

Крізь вікна першого поверху було видно, як коридором метушаться медсестри і військові.

– А чи не твоя це палата? – запитав старшина і показав єдиною рукою на відкрите вікно.

Михайло Засмужний пригледівся. Дійсно, там була палата, у якій він лежав. Він підвівся.

– Піду подивлюся, що там сталося, – сказав.

– Почекай, – зупинив старшина. – Не спіши. Розберуться без тебе. А якщо там щось сталося, то ти був тут зі мною. Не забувай: з ними (співрозмовник підняв очі долі) краще взагалі не мати справ.

Михайло нехотячи знову сів на лавку. Він не міг не згодитися зі словами старшини, тому вирішив-таки перечекати тут, хоча йому дуже кортіло дізнатися, що все-таки сталося.

– Сестричко! – звернувся старшина до санітарки, що саме вибігла з будинку. – Що там трапилося?

Дівчина враз зупинилася, неначе одразу забула, куди спішила, і у нерішучості застигла перед пораненими.

– Що там? – Старшина кивнув на двері, за якими не припинялася метушня.

– Ой! – нарешті знайшлася санітарка. – У сьомій палаті поранені забили лікаря.

Новина дійсно виявилася вражаючою.

– На смерть? Кого? – одночасно запитали старшина і Засмужний.

– Майора Кондратова, – крізь сльози промовила санітарка.

«Ну, того хоч не шкода», – подумав Засмужний. Майор кожного разу при обході палат не забував образити поранених, особливо прискіпливо ображав галичан. Він просто палав патологічною ненавистю до них, називаючи їх, навіть дуже важкопоранених, дезертирами і панікерами. Та й хірургом Кондратов був неважним. Якщо десь випадала можливість щось ампутувати, він відрізав, не завдаючи собі клопоту полікувати.

Видно, сьогодні у поранених просто увірвався терпець, і вони вирішили цю проблему по-своєму.

Шкода не шкода, але вже до вечора госпіталь розформували. Вище начальство вирішило не розбиратися, хто винен у цьому вбивстві чи хто був зачинщиком. Зі списку госпіталів зник даний номер, а персонал і хворих розподілили по інших установах. Легкопоранений червоноармієць Михайло Засмужний потрапив у Стрий.

Там на нього чекала несподіванка: серед поранених палати, куди його поселили, він запримітив Федора Кудрика. Побачивши земляка, той усміхнувся і покликав його помахом руки. Цій зустрічі не менше здивувався і Засмужний. Він пройшов вузьким проходом між двома рядами ліжок майже у протилежний куток палати.

– Ти давно тут? – запитав він після неміцних, але щирих обіймів.

– Від того-таки бою, – відповів Кудрик.

– Однополчанин? – запитав поранений, що лежав поруч.

– Більше – сусід, – гордо сказав Федір. – І мій рятівник. Якби не він – лежати мені на цьому триклятому полі.

– Він тебе виніс?

– Було таке, – скромно відказав Михайло.

– І тебе не розстріляли?

– Вчасно розібралися.

– А моєму рятівникові не пощастило. Розстріляли його. За те, що покинув поле бою.