Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 173
Петро Михайлович Лущик
Такий же арсенал отримали й інші солдати. До них же одразу ж підступив єфрейтор.
– І не думайте стріляти з них, – попередив він.
– Чому? – здивувався Засмужний.
– У кращому разі заклинить.
– А в гіршому?
– Розірве до бісової мами. Разом з вами.
– Тоді навіщо вони нам?
– Для підняття бойового духу і залякування ворога.
– А злякається? – засумнівався Михайло.
– Статут каже, що злякається.
Дивно, але статут виявився правий, правда, лише в одному. Не відомо, чи злякали ворога дореволюційні гвинтівки Мосіна, але навіть з такою зброєю червоноармійці відчували себе не такими незахищеними.
Лінія оборони Арпада стала для новобранців 867-го полку воістину фатальною. Переважна більшість мобілізованих у серпні – вересні 1944 року так не подолала її. Коли, нарешті, командування радісно доповіло нагору по ланцюжку про взяття другої лінії оборони, по такому ж ланцюжку назад надійшла сувора команда не рахуватися з втратами і взяти наступну лінію. «За Сталіна!», «Ура!», «… вашу мать», «А-а-а» – і вибухи снарядів та свист куль, що зупиняли нещасних солдатів.
Отримав свою порцію і червоноармієць Михайло Засмужний. Це сталося 27 вересня якраз навпроти чергового доту. Його оборонців підтримували міномети, розміщені дещо в тилу. Одна з мін розірвалася позаду Михайла. Раптом він відчув удар у карк, після чого з’явився гострий біль. В очах враз потемніло, світ закрутився, і Михайло, випустивши з рук гвинтівку, з якої він так і не вистрілив, повалився на кам’янисту землю.
Поранення
– А я їй кажу: «Не розумієш ти, Галинко, тонкої солдатської натури!» Може, кажу, у мене ранима душа. Може я спеціально ховаю за маскою суворості свій крихкий характер?
– А вона?
– А вона каже: «Хворий, знімайте штани, ляжте на правий бік, однаково спиртом я намажу вашу задницю, але не дам вам його випити».
Палата зайнялася сміхом. Сміялися всі: і легкопоранені, і «важкі», і навіть ті, яким сміятися не можна.
Михайло Засмужний слухав вигадки цього балабона, якого лише три дні тому привезли з поля бою. Куля роздробила ліву гомілку, йшлося навіть про ампутацію ноги, але буквально в останню хвилину лікар передумав, чому молодший сержант був невимовно радий.
А сам Михайло лежав тут, у Самборі, вже другий тиждень. Того ж таки дня, коли його поранили, вже знайома санітарка витягнула його з поля бою, а військовий лікар видалив гострий осколок, чим спричинив велику кровотечу, котру ледве вдалося зупинити. Відтак його поклали на кузов вантажівки і разом з іншими пораненими відправили сюди, у Самбір, де у приміщенні однієї із шкіл розмістився 3605-й евакогоспіталь.
У класі, де колись спудеї вгризались у граніт науки, розмістилися п’ятнадцять ліжок із пораненими. Незважаючи на те, що був холодний жовтень, у кімнаті стояла неймовірна задуха, змішана із запахами фурациліну, звичайного людського поту і терпкої крові. І – воші! Ці комахи були всюди, залізали у найнеймовірніші місця і допікали звідтам. Особливо страждали ті поранені, яким наклали гіпс – видобути їх з-під нього було неможливо.