Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 174

Засмужний виглядав на цьому фоні навіть щасливим. Правда, його шию закривала товста пов’язка, зате руки-ноги були вільні, а з недавнього часу йому дозволили вставати з ліжка. Хоча кожен необережний рух головою викликав біль у шиї, а різкий – навіть міг спричинити кровотечу, Михайло залюбки користався дозволеною свободою, щоб вийти провітритись, покурити.

Товаришами на війні стають одразу. Можливо, у цьому і проявляється раціональність, коли розумієш, що наступної хвилини ні тебе, ні твого товариша може вже і не бути.

У «курилці» – на лавці праворуч входу до будинку – сиділи декілька легкопоранених, яким дозволили вставати. До них щоденно приєднувався і Михайло Засмужний. Серед курців були різні люди: і «старики» – ці дещо звисока ставилися до новачків, і зовсім недавно призвані до війська, причому навіть різниця у місяць-другий автоматично підносила солдата над іншими.

Лежав у госпіталі і старшина, призваний на фронт ще у серпні сорок першого. Жодного разу його навіть не зачепило. Поранили його лише тут, у Карпатах, при взятті лінії Арпада. Снаряд геть відірвав йому праву руку.

Старшина долежував тут останні свої дні; його мали виписати додому.

Але цьому солдат не радів.

Невдовзі вони з Михайлом виявилися єдиними курцями. Засмужний скрутив самокрутку і подав старшині, запалив сірник.

– Знаєш, що мені найбільше болить? – говорив старшина. – Три роки без жодної подряпини, а тут зразу ціла рука. До того ж права. А я навіть молоток у лівій ніколи не тримав!

– Вдома хтось чекає? – поцікавився Михайло.

Старшина похитав головою.

– Немає у мене дому, – сказав він. – І родини немає. Я сам з-під Калуги. Може, чув?

– Ні, я місцевий.

– Місцевий. Та якби я був місцевим, ніякий хрен мене тут не втримав! Мені, як і тобі, випало визволяти свою хату.

Співрозмовник замовк. Михайло бачив, як того душать сльози.

– Я їх залишив тільки на чотири місяці! – продовжив старшина. – А повернувся і побачив, що хати моєї немає, тільки згарище. А сусіди сказали, що всі мої там і залишилися: жінка і четверо дітей. Всі. Я сам із дитбудинку, своєї родини не знаю. От і залишився я на білому світі один як билина. І куди тепер? Кому я однорукий потрібен? Ось навіть самокрутку скрутити не можу.

– Ну, після війни знову повернуться сигарети, – спробував розрадити Михайло.

– А запалити сірники як?

– Запальничкою.

Старшина усміхнувся від такої незграбної підтримки галичанина.

– Діти є? – поцікавився він.

– Так, двійко.

– Головне у нашому житті повернутися живими. І по можливості цілими. Я так розумію, нагород ще не маєш.

– Та де там! – махнув рукою Засмужний. – Тут живим залишитися – і то нагорода.

– Ось і я про це. Що мені зараз від тих брязкалець, завойованих за ці роки? Все віддав би, щоб повернути руку. Або хоча б поміняти на праву.