Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 169

– А де наша зброя? – здивовано запитав він.

– Може, там видадуть? – відповів Федір.

Вони бігли далі, все ближче наближаючись до самого бою. Десь посередині відкритого поля на ходу перестрибнули через траншею з солдатами з кулеметами. Солдати не брали участі в бою, і яке було їхнє призначення, новобранці одразу не зрозуміли.

Цей окоп став неначе своєрідною межею між відносною безпекою і смертю.

– Розсипатись! – пролунала команда капітана.

Не спиняючи бігу, Моторін спостерігав, як незграбно виконується його команда.

– Вперед! – продовжував кричати комбат. – За Родину! За Сталина! Ура!

І цей крик неначе став командою для смерті. Майже одразу справа і зліва солдати натикалися на кулі.

Ніхто не кричав за Сталіна, навіть «ура» не було чути, тільки матюки і протяжні крики. Лише декілька хвилин тому вони ні про що не здогадувалися, йшли, боячись завтрашнього ранку, а вже сьогодні їх кинули у пекло.

Червоноармієць Засмужний матюків, що їх сипали росіяни і східні українці, не знав, а бігти беззбройним мовчки неможливо, тому лише голосно кричав «А-а-а!».

До смертоносного доту залишалося ще далеко, як неозброєні новобранці здригнулися і повернули назад. Капітан Моторін крикнув:

– Стій! Стій, дезертири! Розстріляю, як собак!

Але на нього не звертали уваги. Солдати тікали якнайдалі від смертоносного вогню. Ось вже близько рятівна траншея з мовчазними солдатами. Там – порятунок! Офіцер у траншеї підняв руку, щось крикнув і опустив її. Декілька кулеметів заговорили. Перші відступаючі були скошені неначе косою. Засмужний від несподіванки аж вкляк. Він не міг повірити, що свої стрілятимуть по своїх.

Зупинилися й інші. Тепер ніхто не знав, що робити. Попереду – смерть, тут – смерть неминуча.

Тут, коли, здавалося, зупинився сам час, знову пролунала команда комбата:

– Вперед! Всі вперед! А то розстріляють як собак!

Солдати повернули. Їм здавалося, що смерть попереду вже не така неминуча, як тут, у тилу.

І знову безглуздий біг вперед, під свист куль і тріскотіння кулеметів. Все поле було укрите нерухомими тілами у вицвілих зелених гімнастерках, і чим ближче до вогневої точки, тим вбитих було більше.

Коли до доту залишалося зо дві сотні кроків, Михайло зачепився за чобіт вбитого солдата і повалився на землю. Він розпростерся на траві і зрозумів, що ніяка сила не в змозі підняти його знову в атаку. Від смертоносного вогню його захищали двоє вбитих солдатів, які, вже мертві, приймали на себе всі кулі, що призначалися Михайлові. Він обережно підвів голову й озирнувся навсібіч. Не наступав ніхто. Чи то наслідували його приклад, чи були викошені кулеметними чергами, але на полі не було жодного солдата у повний зріст. Зрештою, замовк і німецький кулемет.

Лише тепер до вух Засмужного долинув приглушений стогін поранених. То тут, то там зарухалися тіла, але по них не стріляли навіть німці – розуміли, що ця атака не буде останньою і що кулі пригодяться для важливішого.

Враз Михайло почув, що його хтось кличе. Обережно повернув голову вліво. За невеличким горбиком лежав Федір Кудрик і дивився на нього.