Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 167

– Що будемо робити далі, Михайле? – запитав батько.

– Тут крути не крути, а вихід один – мельдуватися, – відповів той.

Слова сина для старого солдата не стали несподіванкою, але все його єство противилося цьому. Михайла не взяли у польську армію, не пройшов комісію, має стиснуту грудну клітку; не чіпали його і «перші москалі». Може і тепер пронесе. Хоча у це батько не вірив. У сусіда Миколи не було пальця на лівій руці і все ж його мобілізували одним із перших. На нього вже прийшла похоронка.

– Скільки мені ховатися? – продовжував Михайло. – Нині вдалося пересидіти. Пощастило. А колись же не пощастить. Однаково заберуть на фронт. А так хоч буду називатися, як їх там…?

– Добровольцем, – підказав батько.

– То, може, хоч відчепляться від вас. Бог дасть, і не пропаду.

Теодор ще деякий час сидів мовчки, потім поклав долоню на стіл.

– Добре, – вирішив він. – Завтра зранку поїдемо до Магери на збір.

Два тижні вересня

Пілотка – одна; гімнастерка бавовняна – одна; штани бавовняні – одні; сорочка натільна – дві; кальсони – одні; онучі – дві; черевики – одні; обмотки – дві. Зброя – нуль.

Так виглядав червоноармієць Михайло Засмужний, коли 14 вересня 1944 року разом з іншими новобранцями прибув у Сколе на місце постійної служби. З великої кількості «добровольців», що наприкінці серпня заповнили територію новоствореного Магерівського військкомату, до складу 867-го полку 11-го стрілецького корпусу 18-ї армії Четвертого Українського фронту потрапили лише Михайло і Федір Кудрик з Боброїд. Виловлені під час облави (але чомусь не розстріляні), гонимі страхом за власне життя і життя рідних, чоловіки масово приходили до районного військкомату у тривозі за своє майбутнє.

На їхнє щастя, ніхто не розбирався, чому вони, здорові чоловіки, досі не на фронті. Численні вражаючі перемоги Червоної армії досягалися не менш вражаючими людськими втратами; військові частини постійно потребували поповнення, тому мобілізували всіх, хто міг тримати зброю.

Вже наступного дня після оголошення Михайло Засмужний прийняв військову присягу. Потім був розподіл у частини. Засмужний серед двадцяти інших потрапив у поки що невідомий йому полк.

Видно, «селекціонери» з полку були відправлені в усі найближчі військкомати, тому що на територію розташування полку з усіх сторін майже одночасно з’їхалися з десяток вантажівок, ущент набитих новобранцями.

– Покинути автомашини! – пролунала команда моложавого капітана.

Разом з усіма Михайло зіскочив на землю. А капітан не дав і оговтатись.

– Шикуйсь!

Як вміли, вишикувалися перед автомашинами. Капітан при вигляді такого війська скривився.

– Конкретно набрід! – лише сказав він і, ступивши наперед, голосно мовив: – Товариші червоноармійці! Вітаю вас у складі 867-го стрілецького полку!

Цю радісну за переконанням капітана новину прибулі зустріли мовчки, хоч за всіма правилами тут повинно було пролунати потрійне «Ура!».

– Ну, добре. – Капітан миттю подолав розгубленість. – Нічого страшного – навчимо. Якщо буде кого, – закінчив він тихо.

Капітан підійшов до найближчого до себе новобранця. Ним виявився Федір Кудрик.