Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 170

– Цілий? – тихо запитав Засмужний.

Кудрик лише кивнув головою.

– Що далі будемо робити?

Засмужний лише знизав плечима.

– Будемо чекати.

Чекати довелося цілу годину, коли позаду почулися вже звичні «За Сталіна! Ура!», «А-а-а!» і матюки. Одночасно в повітрі щось зашипіло, і перед Михайлом піднявся фонтан землі – це заговорив «бог війни». Спочатку розриви снарядів були досить безсистемні, один навіть вибухнув позаду того місця, де лежав Кудрик, але згодом вони скупчилися навколо дота, що знову ожив. Побудований в розрахунку протриматися довго, дот був захищений від подібних артобстрілів, навіть від прямого попадання у нього снаряда.

Інше погубило німців (які пізніше виявилися мадярами). Доти розташовувалися вздовж усього фронту наступу 11-го стрілецького корпусу, і вони здебільшого сконцентровували свій вогонь просто перед себе, мало роззираючись по боках. Доти, звичайно, були розраховані на майже 130 градусів огляду, але ніхто з проектантів навіть не міг припустити, що такі укріплення можна брати масами неозброєних солдатів. Кулеметники просто не встигли знищити всіх наступаючих. Деякі червоноармійці змогли вийти в тил дотів і вели бій вже там.

Михайло продовжував лежати, спостерігаючи, як такі як і він нещасні падають під зливою куль, не добігши до заповітного лісу.

Він так би і далі лежав, якби невідомо звідки поруч не виник всюдисущий капітан.

– Встати! – наказав він. – У медсанбаті будеш відпочивати, якщо пощастить. Вперед! За Сталіна!

Не залишалося нічого, як підвестися і побігти вперед. Краєм ока Михайло побачив, як Моторін підняв Кудрика.

Невдовзі все закінчилося. Дот був знищений, його залога взята в полон і розстріляна тут-таки поруч. «Загороджувальний загін» покинув свою траншею і, неначе нічого не сталося, попрямував полем, всіяним розстріляними ним і німцями трупами. Капітан Моторін позбирав свій викошений у першому ж бою батальйон. Усіх вцілілих. Таких виявилося мало. Вісімдесят відсотків новобранців, які сьогодні влилися до складу 867-го стрілецького полку ордена Червоного Прапора і ордена Богдана Хмельницького другого ступеня 271-ї Горловської дивізії, залишилися лежати на цьому полі.

– Фалахаддінов! – звернувся Моторін до сержанта, який серед усіх сержантів і старшин єдиний залишився живий, правда, з перев’язаною головою. – Відведіть батальйон до місця дислокації.

Місце дислокації батальйону виявилося просто розчищеною від трупів ділянкою поля якраз навпроти одного з дотів. Всі, що залишилися від батальйону, опустилися на червону від крові землю. Михайло підсів до Кудрика, єдиної близької йому людини.

– Слухай, Федьку, ти розумієш, що тут відбувається? – запитав він. – Та такими темпами завтра ніхто з нас не переживе.

– Зате перемогу здобудемо! – невесело відповів Кудрик.

– Але ж так ніхто не воює!

– А ми от воюємо. І здобуваємо перемогу.

– Для кого?

– В усякому разі не для нас.

До них підсів старший солдат з погонами єфрейтора.

– Хлопці! – сказав він тихо. – Рекомендую вам взагалі припинити подібні розмови.