Читать «Джеймс і гігантський персик» онлайн - страница 33

— Не будь дурком! — глузливо пирхнула Стоніжка. — Ми ж не в воді!

— Ой, погляньте! — вигукнула Зозулька. — Отам, отам, отам! Дивіться!

Усі озирнулися.

Прямо перед собою вдалині вони побачили надзвичайне видовище. Це була якась ніби арка, велетенська заокруглена дуга, що здіймалася високо в небо. І стояла ця дуга на велетенській пласкій хмарі, безмежній, мов пустеля.

— І що ж воно таке? — здивувався Джеймс.

— Це міст!

— Це велетенський обруч, розрізаний навпіл!

— Заперечте мені, якщо я помиляюся, — пробурмотіла, збліднувши, Стоніжка, — але чи то часом не Хмарулі дряпаються на хмару?

Усі нажахано замовкли. Персик підлітав усе ближче до того місця.

— Це справді Хмарулі!

— Їх там сотні!

— Тисячі!

— Мільйони!

— Не хочу про це навіть чути! — вискнув бідолашний сліпий Черв’як. — Я волів би опинитися на гачку, як риб’яча наживка, ніж знову зустрічатися з тими почварами!

— Краще б мене засмажив і з’їв якийсь мексиканець! — забідкався Старий-Зелений-Коник.

— Вгамуйтеся, будь ласка! — прошепотів Джеймс. — Це наша єдина надія.

Усі мовчки присіли навпочіпки, дивлячись на Хмарулів. Ціла поверхня хмари аж кишіла ними, а сотні інших почвар дряпалися вгору тією страхітливою дивною аркою.

— Та що ж це таке? — прошепотіла Зозулька. — І що вони там з нею роблять?

— А мені начхати, що вони з нею роблять! — знизала плечима Стоніжка й подріботіла до входу в тунель. — Я тут не залишуся! Бувайте!

Але всі решта надто налякалися й позаклякали, щоб бодай поворухнутися.

— А знаєте що? — прошепотів Джеймс.

— Що? — запитали вони. — Що?

— Здається, вони фарбують ту величезну арку! У них там є банки з фарбою й великі пензлі! Ось погляньте!

І він казав щиру правду. Мандрівники були вже досить близько й самі добре бачили, що Хмарулі саме цим і займалися. Вони тримали в руках величезні пензлі і з несамовитою швидкістю хляпали фарбою на вигнуту дугою арку. За кілька хвилин уся арка була розфарбована яскравими кольорами — червоним, помаранчевим, жовтим, зеленим, голубим, синім і фіолетовим.

— Це ж веселка! — вигукнули всі гуртом. — Вони розмальовують веселку!

— Ой, яка ж вона гарна!

— А подивіться, які кольори!

— Стоніжко! — почали вони гукати. — Ти мусиш вийти й подивитися на це! — Усі були настільки захоплені красою і яскравими кольорами веселки, що навіть забули стишити свої голоси. Стоніжка обережно вистромила голову з тунелю.

— Ти ба! — промовила вона. — Я завжди хотіла знати, звідки береться веселка. Але навіщо ті всі мотузки? Що вони роблять тими мотузками?

— Пресвяті небеса, та ж вони зіштовхують її з хмари! — вигукнув Джеймс. — Дивіться! Вони спускають її мотузками на землю!

— А я вам ще щось скажу, — втрутилася Стоніжка. — Якщо я не надто помиляюся, то зараз ми всі в неї вгатимося!

— Овва, так-таки так! — заволав Старий-Зелений-Коник.

Веселка тепер гойдалася в повітрі під самою хмарою. Персик теж линув попід хмарою на тій самій висоті і дуже швидко зближався з веселкою.

— Ми пропали! — зарепетувала Павучиха, знову заламуючи свої ноги. — Нам кінець!