Читать «Джеймс і гігантський персик» онлайн - страница 31

— Добре, що я сліпий і не можу їх бачити, — зрадів Черв’як, — бо я, мабуть, заверещав би.

— Хоч би вони не озирнулися і нас не побачили, — зацокотіла зубами пані Павучиха.

— Думаєш, вони нас з’їдять? — занепокоївся Черв’як.

— Тебе вони точно з’їдять, — вишкірилася Стоніжка. — Покрають так дрібнесенько, як салямі, і зжеруть шматочок за шматочком.

Бідолаха Черв’як аж затремтів зі страху.

— А що вони там роблять? — прошепотів Старий-Зелений-Коник.

— Я не знаю, — знизав плечима Джеймс. — Зараз побачимо.

Хмарулі стояли, збившись докупи, й виробляли якісь дивні фокуси своїми руками. Спочатку простягали їх уперед (усі разом) і хапали цілі пригорщі хмар. Тоді розминали ці пригорщі хмар пальцями, аж доки ті оберталися на якісь великі білі камінчики. Тоді жбурляли ці камінчики вбік, спритно хапали наступні шматки хмар і починали все спочатку.

Усе це відбувалося мовчки й дуже загадково. Стос камінчиків збоку від них ставав дедалі вищим. Невдовзі ними можна було б уже завантажити цілого фургона.

— Вони, мабуть, цілком з’їхали з глузду! — припустила Стоніжка. — Нам нема чого їх боятися!

— Помовч, сільськогосподарська шкіднице! — просичав Черв’як. — Якщо вони нас побачать, то відразу з’їдять!

Але Хмарулі були такі заклопотані своїми справами, що навіть не помічали величезного персика, що пропливав за їхніми спинами.

І тут мандрівники побачили, як один Хмаруль підняв над головою свої довгі прозорі руки й закричав:

— Добре, друзяки! Цього досить! Беріть лопати! — У ту ж мить усі інші Хмарулі пронизливо заверещали з радості, почали стрибати й розмахувати руками. Потім вони вхопили величезні лопати, підійшли до велетенської купи камінців і почали шалено жбурляти їх з хмари.

— Снігопад! — наспівували вони під час цієї роботи.

Снігопад! Дощ і град! Нежить і застуду вам дарує Хмароград!

— Та це ж градинки! — схвильовано прошепотів Джеймс. — Вони зробили градинки, а тепер жбурляють їх на людей!

— Градинки? — перепитала Стоніжка. — Що за нісенітниця! Та ж зараз літо. А влітку граду не буває.

— А це вони так готуються до зими, — пояснив Джеймс.

— Ніколи не повірю! — крикнула Стоніжка, забувши про всі застороги.

— Цс-с-с! — засичали на неї всі. А Джеймс тихенько додав: — Заради всіх святих, Стоніжко, не здіймай такого галасу.

Стоніжка вибухнула реготом.

— Та ці дебіли нічого не чують! — вигукнула вона. — Вони ж глухі як тетері! Ось дивіться! — І перш ніж хтось устиг її зупинити, вона приклала до вуст передні ніжки й заволала як навіжена: — Ідіоти! Йолопи! Придурки! Бовдури! Кретини! Чого ви займаєтесь дурницями?

Хмарулі миттєво стрепенулися. Вони аж підстрибнули, мовби їх покусали оси. А побачивши, що на відстані п’ятдесяти метрів від них пролітає небом величезний золотавий персик, приголомшено скрикнули й пожбурляли свої лопати. Так вони й стояли, огорнуті місячним сяйвом, ошелешені й закляклі, наче якісь високі, білі кошлаті статуї, і не відводили очей від гігантського плоду, що пропливав повз них.

Пасажири персика (усі, крім Стоніжки) скам’яніли від жаху, дивлячись на Хмарулів, і приготувалися до найгіршого.