Читать «Джеймс і гігантський персик» онлайн - страница 35

Стоніжка аж заверещала зі злості.

— Мої ніженьки! — забідкалася вона. — Вони посклеювалися докупи! Тепер я не можу ходити! І не можу розплющити повік! Я нічого не бачу! А мої черевички! Моїм черевичкам капець!

Проте всі були надто заклопотані тим, щоб вчасно ухилятися від усього того, чим жбурляли у них Хмарулі, тому ніхто не зважав на Стоніжчині нарікання.

— Фарба засихає! — стогнала вона. — Вона твердне! Я не в силі ворухнути ногами! Я нічим не можу поворухнути!

— Але язиком ще ворушиш, — мовив на те Черв’як. — На превеликий жаль.

— Джеймсе! — заголосила Стоніжка. — Допоможи мені, будь ласка! Змий з мене фарбу! Зішкреби її! Зроби що-небудь!

29

Минуло чимало часу, поки бідолашні чайки відтягали персик від тієї хмари-райдуги. І коли вони врешті це зробили, тоді всі друзі оточили Стоніжку й почали сперечатися, як би найкраще відчистити її тіло від фарби.

А сама Стоніжка мала вельми чудернацький вигляд — з голови до ніг була залита фіолетовою фарбою. Фарба починала висихати й тверднути, і від цього Стоніжка неприродно випросталася й заклякла, мовби її залили цементом. А всі її сорок дві ноги наїжачилися й стриміли з неї, наче дроти. Вона намагалася щось сказати, але не могла навіть ворухнути губами. Усе, на що вона спромоглася, це булькотіти горлом, мовби прополіскуючи його.

Старий-Зелений-Коник простяг руку і обережно торкнув її за живіт.

— Ото халепа, — здивувався він, — і як же ж вона так швидко висохла?

— Це веселкова фарба, — пояснив Джеймс.

— А вона висихає дуже швидко і відразу твердне.

— Не люблю я тих фарб, — повідомила пані Павучиха. — Вони мене лякають. Нагадують мені про тітку Шпичку — тобто покійну тітку Шпичку, — бо коли вона востаннє фарбувала стелю на своїй кухні, моя бідолашна дорогенька бабуся ненароком забрела в свіжу фарбу і там застрягла. Ми цілісіньку ніч чули, як вона гукала нам: «На поміч! Поможіть! На поміч!», і в нас аж серце розривалося. Але що ми могли вдіяти? Нічогісінько! І так аж до самого ранку, коли фарба висохла, і тоді ми, звісно, кинулися до неї, щоб заспокоїти й нагодувати. Хочете вірте, хочете — ні, але вона прожила так ще з півроку, на стелі, догори дриґом, бо її ноги намертво застрягли в тій фарбі. Ми щодня її там годували. Приносили свіженьких мух прямо з павутиння. Аж доки торік, двадцять шостого квітня, тітка Шкварка — тобто покійна тітка Шкварка — випадково зиркнула на стелю і побачила її там.

«Павук! — заверещала вона. — Гидкий павучисько! Швиденько! Принесіть мені швабру з довгою ручкою!..» А тоді… Ой, це було таке жахіття, що й згадувати не хочеться… — Пані Павучиха витерла непрохану сльозу й засмучено глянула на Стоніжку. — Бідолашненька, — пробурмотіла вона. — Мені тебе так шкода.

— Цю фарбу вже нічим не відшкрябати, — радісно бовкнув Черв’як. — Наша Стоніжка вже ніколи не поворухнеться. Вона перетвориться на статую, і ми поставимо її посеред галявини, а до голови причепимо годівницю для птахів.

— Можна спробувати здерти з неї шкіру, мов з банана, — запропонував Старий-Зелений-Коник.