Читать «Джеймс і гігантський персик» онлайн - страница 34

— Я цього не витримаю! — застогнав Черв’як. — Скажіть мені, що відбувається!

— Ми не влучимо в неї! — крикнула Зозулька.

— Влучимо, ще й як!

— Не влучимо!

— Влучимо!.. Так!.. Ні!.. Ой, людоньки!

— Тримайтеся всі! — закричав Джеймс, і тут-таки пролунав шалений гуркіт — це персик бухнувся в саму верхівку райдуги. Щось гучно хруснуло — і величезна веселка розкололася навпіл.

Після цього сталося ще прикріше: мотузки, якими Хмарулі спускали райдугу, переплуталися з шовковими нитками, прив’язаними до чайок! Персик опинився в пастці! Мандрівців охопила безпросвітна паніка. Джеймс Генрі Троттер миттєво глянув угору й побачив там обличчя розлючених Хмаруль — їх були тисячі і всі вони зирили на нього з краєчку хмари. Обличчя ті були безформні і майже зовсім заросли довжелезним білим волоссям. На них не було видно ані носів, ні ротів, ні вух, ані підборіддя — самі лише очі, малесенькі чорні очі, що зловісно поблискували на кошлатих обличчях.

А тоді сталося найстрашніше. Один Хмаруль — величезне п’ятиметрове волохате страховисько — несподівано підвівся на повен зріст і зістрибнув з хмари, намагаючись упіймати одну з шовкових мотузок, прив’язаних до персика. Джеймс із друзями бачив, як він пролетів над ними в повітрі з простягнутими ручиськами, схопив найближчу мотузку й учепився за неї руками й ногами. А потім сповільна почав спускатися тією мотузкою донизу.

— Матінко! На поміч! Рятуйте нас! — залементувала Зозулька.

— Він лізе сюди, щоб нас ізжерти! — заволав Старий-Зелений-Коник. — Стрибайте за борт!

— Нехай спочатку з’їсть Черв’яка! — закричала Стоніжка. — Я зовсім не смачна — самі кістки та й годі!

— Стоніжко! — гаркнув Джеймс. — Негайно сюди! Перекусуй цю мотузку, якою він спускається!

Стоніжка метнулася до персикового хвостика, схопила в зуби шовкову мотузку й перекусила її, клацнувши щелепами. Відразу всі побачили, як високо вгорі одна з чайок відділилася від зграї і полетіла кудись убік з довжелезною шворкою, що звисала з її шиї. А за кінець тієї шворки розпачливо чіплявся, розлючено щось вигукуючи, величезний кошлатий Хмаруль. Він підносився дедалі вище, погойдуючись у залитому місячним сяйвом небі, а Джеймс Генрі Троттер, вдоволено за цим спостерігаючи, промовив:

— Отакої! Та він, мабуть, геть нічого не важить, якщо одна-однісінька чайка так легко його підняла! Він, мабуть, зітканий лише з волосся й повітря!

Решта Хмарулів були настільки ошелешені тим, що сталося з їхнім колегою, що випустили з рук усі мотузки, і обидві половинки веселки, звичайно ж, жухнули вниз і полетіли шкереберть до землі. Це й порятувало персик, який миттєво помчав пріч від тієї жахливої хмари.

Але загроза, що нависла над мандрівниками, ще не минула. Розлючені Хмарулі підстрибнули й кинулися за ними бігти уздовж хмари, нещадно закидаючи їх усім, що трапляло під руки. Порожні банки з-під фарби, пензлики, драбини, ослінчики, банячки, сковорідки, тухлі яйця, пляшки з-під гелю для волосся — усе градом летіло на персик. А один Хмаруль, старанно прицілившись, вилив на Стоніжку ціле відро густої фіолетової фарби.