Читать «Зброєносець Кашка» онлайн - страница 46
Владислав Крапивін
— Можна ще зробити його парашутистом, — сказав він. — З повітря можна закидати його в найневідоміші землі.
— Як — парашутистом?
— Та дуже просто. Потрібна тільки хустинка й нитки для парашута.
Кашка нерішуче покрутив у пальцях Альпініста.
— Во-лодю… А він не загубиться?
— Куди він подінеться? За дерево не зачепиться, можна на галявині запускати.
— Хустинки все одно немає, — сказав Кашка й відтягнув порожню кишеньку. — І ниток немає.
— Хустинки немає, це зрозуміло, — поблажливо погодився Володя. — А ниток… Як же ти живеш без ниток? А коли що відірветься, чим пришиєш?
— У Серафими є. Вона пришиє.
— У Серафими вас — ціла птахоферма. Є їй час морочитися… Он у тебе шлейка скільки днів уже відірвана. Так і ходиш. Ніхто пришити не може…
Вони вийшли на галявину, оперізану кільцем березової порослі. Галявина була рівна, з низенькою однаковою травою, як на стадіоні. Тільки з одного краю, біля самої стежини, стирчав з-під землі сірий плоский камінь.
Місце для випробувань парашута було чудове.
Володя вийняв хустинку, яка досі лежала в кишені без ніякого застосування. Хустинка була трохи пом'ята і в пилюці на згинах, але для парашута цілком придатна.
Потім Володя витяг з коміра голку з намотаною чорною ниткою. Кашка стежив за ним з радісним інтересом.
— Зараз спробуємо, — сказав Володя. — Тільки спершу шлейку тобі пришию. А то ходиш опудалом.
— Краще її зовсім обірвати, — розсудливо зауважив Кашка. — Я пробував, та вона міцно тримається. Давай ножиком відріжемо.
— Давай відріжемо обидві, — сказав Володя. — І ходи взагалі без штанів… Ану, повернися. І не смикайся, бо голка встромиться.
Він говорив з сердитим задоволенням і в думці дивувався.
Невже це й справді може бути приємно? Командувати ось таким малюком, знати, що він слухається тебе, пришивати йому шлейки й робити парашути… Нісенітниця якась… Сміхота… От би хтось із хлопців з'явився тут і побачив, як переможець турніру стоїть ззаду Кашки на колінах і ремонтує йому штани!
Табір недалеко, і когось таки може занести сюди.
І занесло.
Крадькома вибрався на галявину Генка Молоканов.
Молоканов був канюка і жаднюга. Це — найголовніше, чим він відрізнявся од інших. Щоправда, жадібність у нього була не на всі речі, а тільки на дрібниці: на різні саморобки, патронні гільзи, скляні каламарчики, значки, поплавці та інший мотлох.
Він їх випрошував. Навіть не обмінювався ніколи, а тільки випрошував. Якщо обмінюватися, значить, треба щось віддавати, а це було для Гени гіркою мукою.
А випрошувати він умів, певно, краще від усіх на земній кулі. У голосі його з'являлася така жадібність і така переконливість, що камені могли розтанути, як морозиво у липневий полудень.
«Послухай-но, — неголосно й проникливо говорив Молоканов, — тобі ця штука все одно ні до чого. Пограєшся і викинеш. Або загубиш. Або набридне вона. Розумієш, вона для тебе — дрібниця, а для мене дуже важлива… Ну, дай, га? Правда, й… Я тобі таке спасибі скажу…»
«А на біса мені твоє спасибі?» — відказував позбавлений чутливості співбесідник.