Читать «Зброєносець Кашка» онлайн - страница 48
Владислав Крапивін
Ні, час припиняти оцю волинку. Треба підійти й сказати одразу:
«Ось що, друже, іграшки закінчилися. Турнірів більше не буде. У мене свої справи, у тебе своє неробство. Топай своєю дорогою. Привіт».
А то й справді у няньки запишуть.
З цією думкою, рішучою і злою, повернувся Володя на галявину. Кашка сидів біля каменю й чекав. Він відчув недобре й занепокоєно почав підводитися назустріч.
— Слухай-но, ти… — почав Володя.
І ту ж мить побачив собаку.
Це був брудно-бурий з чорними плямами звір. Він з коротким гарчанням вихопився із кущів і через галявину стрибками кинувся до хлопців. Володя знав, ці великі собаки розумніші й добродушніші від дрібних шавок. Вони не нападають дарма. Але в цьому собаці прозирала злість і тупість. Володя встиг помітити жовті зуби під ошкіреною слинявою губою. Ні, собака не збирався жартувати. Напевно, був це сторожовий лютий лес, нічому не навчений і здичавілий на цепу. Тепер якимсь чином він здобув свободу і, мабуть, вирішив мститися людям.
Усі ці думки промайнули миттєво. І остання з них була про зброєносця.
— Тікай, Кашко! — крикнув Володя, не одриваючи очей від пса й замахнувшись сосновою паличкою, щоб зустріти звіра дошкульним ударом по морді. Вдарити, коли він стрибне! З усієї сили!
А може, він — вовк?
Володя подумав про це, коли пес був за стрибків п'ять. Та коли він зробив іще стрибок, на галявину вийшов його хазяїн.
Лісник, чи мисливець, чи просто місцевий житель. У форменому кашкеті й кітелі, схожому на залізничний.
— Рекс! — неголосно покликав він.
Бурий звір з розгону зупинився і присів, ніби його вхопила за хвіст міцна рука.
— Назад! — наказав хазяїн собаки металевим голосом.
І величезний пес, притиснувши маленькі вуха, побрів назад. На півдорозі він по-щенячому ліг на живіт і поповз до людини, ніби просив вибачення.
— Не бійтеся, — з короткою посмішкою сказав чоловік. Повернувся й зник у кущах.
За ним прошмигнув у березняк похнюплений Рекс. А у Володі одразу ослабли руки, і соснова паличка здалася важкою, як лом. Його охопив огидний тягучий страх.
— У, звірюка, — пробурмотів Володя. Він повільно повернувся, щоб піти й забути про свій страх і слабість. Але не пішов. Він побачив Кашку.
Кашка нікуди не втікав. Він стояв за два кроки, міцно розставивши ноги й тримаючи наперевіс криву березову палицю. Очі у нього зробилися зовсім круглі од відчайдушного жаху чи од такої ж відчайдушної рішучості, а рот був напіврозтулений, ніби Кашка хотів сказати «мамо» і зупинився на півслові. Певно, він іще не зрозумів, що небезпека минула. Кілька секунд Володя дивився на нього з подивом.
Потім сказав:
— Усе. Відбій.
Кашка впустив свою зброю. Він спробував посміхнутися, але тільки зморщився, мов кошеня, що зібралося чхнути. І раптом заплакав. Спочатку не дуже, а потім невтримними великими сльозами.
— Чого ти? — Володя розгубився. — Кашко, чуєш… Ну, припини.
Каліка спробував перестати і не зумів. Володя замовк. Що його робити? Заспокоювати тих, хто плаче, — нелегка справа.