Читать «Невидимий риф» онлайн - страница 56
Григор Угаров
Одначе виявлене апаратурою нове випромінювання й зорові ефекти від нього не давали спокою Загорському.
* * *
Доктор Раск спинився біля дверей і тихенько постукав. Ніхто не відповів. Раск прислухався й постукав знову.
Відповіді не було.
— Містер За-горскін! — покликав Раск.
Він натиснув на клямку дверей, і вони з ледь чутним рипом прочинилися. Раск несміливо зазирнув у каюту. Професор Загорський простягся на ліжку серед купи книг та аркушів паперу й спав. Навіть забув зняти окуляри. Крізь ілюмінатор точилося тьмяне світло. На полиці, на столі, на підлозі, на ліжку — скрізь лежали розгорнуті обшарпані пожовклі книжки. Мабуть, Загорський заснув за роботою.
Раск на якусь мить завагався, а тоді навшпиньках підійшов до професора і пошепки покликав:
— Містер За-горскін!
Загорський поворухнувся й сонно розплющив очі.
— Я вас слухаю, сер!
Раптом він збагнув, що може означати цей незвичайний візит, схопився і вп'яв очі в Раска:
— Щось із Лабалою?
— Ми не врятуємо його, сер! — відповів лікар.
Загорський швидко взув пантофлі.
— Він іще живий?
— Поки що живий! — кинув Раск.
Вони вийшли з каюти.
Джеймс Лабала лежав нерухомо й часто дихав. Пульс у нього майже не відчувався. Лабала був непритомний. Професор схилився над ліжком, помацав кисть його руки.
— Нема ніякої надії, сер? — обернувся до лікаря Загорський.
Раск похмуро хитнув головою:
— Нема.
Професор Загорський тримав Джеймса за руку й відчував, як тіло бідолашного проймає дрож. Лабалине серце робило останні зусилля.
Очі в нього були напіврозплющені. З-під вік блищали зіниці, наче Лабала хотів востаннє побачити свою рідну Абалулу, негостинний острів, що відштовхує від себе кораблі чужинців…
«Прощавай, Лабало! — мовив подумки Загорський. — Ти не розкусив німця-гітлерівця, не розпізнав американця Фенімора Кріпса. Так і залишився простодушним, щирим, добрим і людяним абалульцем! Тобі не властиві ані підступність, ані людська злість, ані жадібність білого господаря! Ти завжди був справжньою людиною! Я подбаю про твого Бена, як лишуся живий. Бен помститься за тебе! Я розповім йому про все, коли він виросте й стане мужчиною. А коли мені пощастить зробити відкриття, то твоє ім'я теж не буде забуте, дорогий друже!»
Спершись на стіну, доктор Раск поправляв на носі золоту оправу пенсне й зачудовано дивився на професора: не міг збагнути, чому цей суворий мешканець сходу, похмурий і мовчазний, наче сфінкс, так сумує за негром, виявляє до нього таку щиру людяність? Адже лікар не раз спостерігав, як у найдраматичніших ситуаціях учений залишався спокійний, непорушний і суворий. А зараз він сидить перед Лабалою схвильований, зі сльозами на очах, руки в нього тремтять, а на обличчі — вираз безмежного страждання…
* * *
Надвечір океан заспокоївся. Над кораблем пролетів мандрівний альбатрос — мешканець південної півкулі. Він кружляв низько над палубою, байдуже роздивляючись самотніх пасажирів, то змахував крилами й злітав угору, то знову спускався долу, поволі поводячи головою. З'явилося стадо великих голубих китів. Вони пливли звідкись з небокраю, потім розвернулися й рушили паралельно кораблю. Коли заходило сонце, вода потемнішала, стала малиново-синьою і густою, як машинне масло. Вільні од вахти матроси жваво гомоніли про голубих китів і про велетнів кашалотів, які били по хвилях здоровенними пласкими хвостами й висували з води тупі, наче витесані з дерева голови.