Читать «Місто Страшної Ночи (збірка)» онлайн - страница 116

— Бідолаха! — сказав Хупер. — Бачити її отак щовечора! Бог знає, що він почував.

— Цим я сушив собі голову чимало довгих ночей.

— Але я ладен заприсягтися, що місіс Батерст тут нема чим дорікнути, — твердо сказав сержант.

— Ні, нема. Хоч би який там був злочин чи обман, це його вина, я певен. Мені довелось бачити його обличчя п’ять вечорів підряд. І мені не дуже хочеться блукати по Кейптауну в такі ось дні, коли віє південно-східний вітер. Я, можна сказати, чую, як хрупають оті його зуби.

— А, зуби, — сказав Хупер і знову застромив пальці в жилетну кишеньку. — Завжди ці штучні зуби. Про них можна прочитати в кожному репортажі, коли судять убивцю.

— Як ви гадаєте, капітан щось знав — чи зробив сам? — спитав я.

— Цього я не пробував дошукатися, — відказав Пайкрофт незворушно.

Ми всі задумались і тарабанили пальцями по порожніх пляшках, а учасники пікніка, загорілі, спітнілі, припорошені піском, пройшли повз вагон, виспівуючи пісеньку «Козолист і бджола».

— Он та дівчина в капелюшку нічогенька, — зауважив Пайкрофт.

— І його прикмети не були опубліковані? — спитав Прічард.

— Перед тим, як прийшли ці добродії, — звернувся до мене Хупер, — я спитав у вас, чи ви знаєте Уанкі — на шляху до Замбезі, за Булавайо.

— Невже він подався туди, щоб дістатись до того озера… як пак воно називається? — спитав Прічард.

Хупер похитав головою й провадив:

— Там, розумієте, дуже своєрідна залізнична лінія. Пролягає через дрімучий тиковий ліс — чи, власне, там росте щось схоже на червоне дерево, — сімдесят дві милі без жодного повороту. І буває, що на сорокамильному перегоні поїзд двадцять п’ять разів з рейок сходить. Я побував там місяць тому, підміняв хворого інспектора. Він мене попросив розшукати в лісі двох волоцюг.

— Двох? — сказав Пайкрофт. — Не заздрю я другому, якщо тільки…

— Після війни в тих краях багато волоцюг розвелося. Інспектор сказав, що цих я знайду біля М’Біндської вітки, де вони дожидають нагоди поїхати на північ. Він, бачте, лишив їм трохи харчів і хініну. Я виїхав на поїзді з ремонтною бригадою. Вирішив їх розшукати. Один стояв коло глухої колії на початку бічної вітки, а другий сидів навпочіпки й дивився на нього знизу.

— Допомогли ви їм чим-небудь? — спитав Прічард.

— Допомогти я вже не міг нічим, хіба що поховати. Там, бачте, пройшла гроза, і обидва вони були мертві й чорні, як вугіль. Від них, бачте, нічого не лишилось, саме вугілля. Коли ми попробували зрушити їх з місця, вони розпались на шматки. У того, що стояв, були штучні зуби. Я зразу це помітив, бо зуби блищали в чорноті. Він теж розпався, як і його товариш, що сидів навпочіпки, — обох дощ наскрізь промочив. Після того як обидва згоріли, обернулись на вугіль. І ще — я тому й питав за прикмети — у того, що мав штучні зуби, було татуювання на грудях і коло пліч — корона і якір, обвитий ланцюгом, а зверху — літери М. В.

— Це я бачив, — квапливо підтвердив Пайкрофт. — Усе точно.

— Але ж від нього самий вугіль лишився? — спитав Прічард, здригаючись.