Читать «Місто Страшної Ночи (збірка)» онлайн - страница 114

— І що ви про це думали? — спитав Хупер, обмацуючи жилетну кишеньку.

— А всячину, — відповів Пайкрофт. — Правду кажучи, я й досі ні до чого не додумався. Божевілля? Цей чоловік схибнувся давно — вже не один місяць, а може й рік. Я дещо знаю про одержимих, як і годиться кожному військовому морякові. Я служив під командою навіженого капітана, служив і зі справжнім божевільним, тільки це не в один час було, слава Богу. Я б міг назвати вам трьох капітанів, що їм місце в божевільні, та я ніколи не займаю таких, поки вони не кидаються на людей із молотом або ломом. Один-єдиний раз я ризикнув вийти проти вітру напереріз мічманові Вікері. «Цікаво, що це вона робить у Англії, — кажу. — Вам не здається, ніби вона когось шукає?» Ми тоді були в парку, знов блукали, мов неприкаяні, і віяв південно-східний вітер. «Вона шукає мене, — каже він, зупиняється, мов укопаний, під ліхтарем і хрупає. Коли він пив, усі його зуби цокотіли по чарці, а чотири штучні торохтіли, наче апарат Марконі. — Атож. Вона шукає мене, — каже він і провадить далі дуже лагідно — навіть, можна сказати, ласкаво: — Але надалі, містере Пайкрофт, я буду вам глибоко вдячний, коли ви обмежитесь розмовами проте, чим я вас частую в шинках. А то, — каже, — хоч у мене до вас і найтепліші почуття, але не виключено, що я можу вчинити вбивство! Ви мене розумієте?» — каже. «Чудово розумію, — відказую, — але будьте певні, в такому разі й вас можна вколошкати так самісінько, як мене». — «Е ні, — каже він. — Я навіть думати боюсь про таку спокусу». Тоді я сказав — ми стояли просто під ліхтарем за брамою парку, біля кінцевої зупинки трамвая: «Ну, нехай дійде до вбивства — чи до замаху на вбивство, — запевняю вас, однаково ви будете так покалічені, що від поліції не сховаєтесь, а там доведеться давати пояснення, нікуди від цього не дінетесь». — «Так краще, — каже він і тре собі лоб. — Так багато краще, бо. — каже, — знаєш. Пай, у такому стані, як оце, я навряд чи зможу щось пояснити». Скільки пам’ятаю, тільки ці слова я й чув від нього під час наших прогулянок.

— Ну й прогулянки. — сказав Хупер. — Ох, Господи, ну й прогулянки!

— Усе це було схоже на невиліковну хворобу, — сказав Прічард серйозно, — але я не думав про небезпеку, поки цирк не виїхав. А потім я подумав, що тепер він позбувся всякої розради і може, так би мовити, взятися за мене — ще ножем штрикне. Тому, коли ми востаннє подивились картину, а тоді прогулялися по шинках, я став триматись далі від свого начальника на борту, як то кажуть, під час виконання службових обов’язків. І тому я зацікавився, коли вахтовий, саме як я був на своєму посту, сказав мені, що Хруп попросив дозволу поговорити з капітаном. Взагалі молодші офіцери не забирають багато часу в командира корабля, але Хруп пробув за його дверима більше години. Ці двері були мені видні з мого посту. Спочатку вийшов Вікері і, слово честі, кивнув мені з усмішкою. Мене наче веслом по голові оперіщили: адже я бачив його обличчя п’ять вечорів підряд і не міг повірити, ніби в ньому щось може змінитися, — це було б наче холодильна система в пеклі. Капітан з’явився трохи перегодя. По його обличчю й зовсім не можна було нічого вгадати, тож я звернувся до стерничого, що прослужив з ним вісім років і знав його краще, ніж морську сигналізацію. Лемсон — той стерничий — кілька разів повільно перехрестив свій форштевень і спустився до мене, видимо стурбований. «Суворе обличчя, чекай розправи, — каже Лемсон. — Хтось теліпатиметься на реї. Таке обличчя я в нього тільки раз бачив, коли на «Неймовірному» гарматні приціли за борт викинули». А в нинішні ідіотські часи, містере Хупер, викинути приціли — це однаково що бунт. Так роблять, щоб привернути увагу уряду й газети «Ранкові новини», і звичайно доручають комусь із кочегарів. Звісно, чутка розійшлася по нижній палубі, і ми всі стали перевіряти, чи нема за ким якого гріха. Але нічого серйозного не знайшли, тільки один кочегар признався, що чужа сорочка якось сама перекочувала до нього в скриньку. Капітан, так би мовити, підняв сигнал «усім бути присутніми при страті», але не повісили нікого. Сам він поснідав на березі й вернувся близько третьої години пополудні, і обличчя у нього було звичайнісіньке, як завжди під час стоянки. Лемсон утратив загальну довіру, бо зняв фальшиву тривогу. І тільки один чоловік, а саме такий собі Пайкрофт, міг зв’язати кінці з кінцями, коли дізнався, що містеру Вікері наказано того ж таки вечора їхати по боєприпаси, залишені після війни в Блюмфонтейнському форті. Нікого не дали під команду мічманові Вікері. Послали одного, як окремий підрозділ, без супроводу.