Читать «Задуха» онлайн - страница 129

Усі говорять, що в тій передачі я мав просто жахливий вигляд.

Усього ж бо й треба, щоби хтось із них похвалився, який він герой. Як він урятував життя людині. Як він урятував Віктора в ресторані.

Як він урятував моє життя.

«Порохова бочка» — ось найвірніший вислів.

Десь на далекому краю ділянки якийсь герой усе-таки виступає. І ось вони вже говорять усі разом. Збудження розходиться по натовпу, мов кола по воді від кинутого каменя. Невидима межа між людьми, якісь все ще всміхаються, а якісь — вже ні, поступово зміщується до центру.

Між тими, хто поки що герої і хто вже знає правду.

Люди розгублено роззираються на всі боки. У них у кожного був такий привід пишатися собою — і ось його більше немає. Буквально за лічені секунди всі рятівники й герої перетворилися на обдурених ідіотів. І поки перше потрясіння не минуло, вони перебувають у деякій прострації.

— Пора тобі вшиватися, друзяко, — мовить Денні.

Натовп стоїть щільною стіною, за якою навіть не видно вежі — ні стін, ні колон, ні статуй, ні сходів. І хтось кричить:

— Де Віктор?

І хтось іще кричить:

— Дайте нам Віктора Манчіні!

Насправді я цілком це заслужив. Розстрільна команда. Моя сім’я, що непомірно розрослася.

Хтось умикає фари своєї машини, і ось він я — вихоплений променем світла на тлі стіни.

Моя гігантська тінь нависає над натовпом.

Ось він я: ошуканий маленький дурник, який вірив, що в житті можна чогось домогтися, навчитися чого-небудь, про щось дізнатися, щось придбати, швидко бігати й добре ховатися. Й натрахатися донесхочу.

Між мною та палаючими фарами — ряди й ряди людей. Близько тисячі безликих людей, які думали, що вони мене люблять. Що вони врятували мені життя. Й раптом у них одібрали найдорожче — їхню героїчну легенду. А потім хтось заносить руку з каменем, і я заплющую очі.

Мені нічим дихати, вени на шиї надулися. Обличчя наливається кров’ю.

Щось падає мені під ноги. Камінь. Потім іще один камінь. Іще дюжина. Ще сотня. Камені зсипаються мені під ноги, і земля здригається від ударів. Повсюди навколо мене — камені. Й люди кричать.

Мучеництво святого Мене.

Я стою, міцно заплющивши очі, але вони однаково сльозяться від світла фар. Світло проникає крізь закриті повіки, крізь мою плоть і кров. Світло здається червоним. Очі сльозяться.

А камені все падають мені під ноги. Земля дрижить, люди кричать. Дрижання і крики. Холодний піт. А потім раптом стає тихо.

Я кажу Денні:

— Друзяко.

Я так і стою із заплющеними очима, шморгаю носом і кажу:

— Що відбувається?

І щось м'яке і, судячи з запаху, не дуже чисте притискається до мого носа, і Денні каже:

— Сякай, друзяко.

Усі розійшлися. Ну, майже всі.

Вежа Денні — її більше немає. Стіна обвалилася. Колони всі попадали. П'єдестали, статуї — розбиті. Там, де раніше був унутрішній дворик, тепер розсип каміння. Шматки розчину забили фонтан. Навіть яблуні всі обідрані й придавлені камінням, яке розлетілося. Самотній сходовий прогін веде в нікуди.

Бет сидить на камені й дивиться на розбиту статую, роботу Денні. Це вона. Але не така, як у житті, а така, якою бачив її Денні. Надзвичайно красива. Досконала. Тепер — розбита.