Читать «Задуха» онлайн - страница 127

Поліцейський, який гортав мамин щоденник, підводить очі й каже:

— Спокійно. Це як у його жовтому блокноті. Там усе написано. Він прикидається.

Вони просто стоять і дивляться.

Я стискаю руками горло. Я не можу дихати.

Дурний маленький хлопчик із казки, який кричав: «Вовки! Вовки!» — і ось докричався.

Як та жінка, задушена шоколадом. Та, яка мені не мама.

Я вже й не пам'ятаю, коли я почувався так спокійно. Не сумно. Не радісно. Не у збудженні. Мозок відключається. Кора головного мозку. Мозочок. Ось де корінь моєї проблеми.

Я спрощую себе.

Десь між журбою та радістю.

Адже у губок завжди все прекрасно.

Розділ сорок сьомий

Під'їхав шкільний автобус. Дурний маленький хлопчик заходить усередину. Його названа мама махає йому рукою. Він — єдиний пасажир. Автобус мчить повз школу на швидкості шістдесят миль за годину. За кермом — мама.

Це було, коли мама повернулася за ним востаннє.

Вона сидить за величезним кермом, дивиться на хлопчика в дзеркало заднього огляду й каже:

— Хто б міг подумати, що це так просто — взяти напрокат автобус.

Вона вирулює на з'їзд на шосе й каже:

— Таким чином, у нас є шість годин, поки автобусна компанія не заявить про крадіжку.

Автобус виїжджає на шосе, і хвилин через десять, коли місто закінчується й починається передмістя, мама говорить хлопчику, щоб він сів спереду поряд із нею. Вона дістає з сумки червоний щоденник і виймає звідтіля складену карту.

Стріпує її, розгортає на кермі, а вільною рукою опускає скло у себе у вікні. Притримує кермо коліном. Дивиться на карту, потім — на дорогу. Потім — знову на карту.

Потім жмакає карту і жбурляє у вікно.

А дурний маленький хлопчик просто сидить і дивиться.

Вона говорить: візьми червоний щоденник.

Він оддає його їй, але вона каже:

— Ні. Розкрий на чистій сторінці. — Вона говорить, щоб він дістав ручку з бардачка. І швидше, тому що вони вже під'їжджають до ріки.

Уздовж шосе — будинки, ферми, дерева.

Потім вони виїжджають на міст через ріку.

— Швидше, — каже мама. — Намалюй ріку.

Немовби він тільки зараз виявив її, цю ріку. Немовби він тільки зараз відкрив цей світ. Вона говорить: рисуй нову карту, свою. Це буде твій світ. Тільки твій.

— Я не хочу, щоб ти приймав світ таким, як він є, — каже вона.

Вона мовить:

— Я хочу, щоб ти сотворив його заново. Щоб коли-небудь у тебе вийшло створити свій світ. Свою власну реальність. Яка житиме за твоїми законами. Я постараюся тебе навчити.

Вона говорить йому: нарисуй ріку. Нарисуй ріку і гори, які попереду. І назви їх. Тільки придумай свої слова — не ті, які вже є, а зовсім-зовсім нові, ще не зужиті й не перевантажені прихованим змістом.

Придумай свої слова.

Створи свої символи.

Маленький хлопчик замислився. Він сидить, гризе ручку; потім нахиляється над зошитом, розкритим у нього на колінах, і рисує. І ріку, і гори.

А потім хлопчик виріс і все забув. Він би, напевно, ніколи й не згадав про ці карти, якби їх не знайшли поліцейські. Але він усе-таки згадав, що колись вінце зробив; що колись він ще вмів.