Читать «Задуха» онлайн - страница 128
Чак Палагнюк
А тоді, на дорозі, мама поглянула на карту в дзеркало заднього огляду і сказала:
— Чудово. — Вона поглянула на годинник і додала газу, й вони поїхали ще швидше. — А тепер напиши, як вони називаються. Ріка й гори на нашій новій карті. Та приготуйся: тобі ще стільки всього належить назвати.
Вона сказала:
— Тому що у світі лишився тільки один незайнятий простір — сфера нематеріального. Ідеї, історії, мистецтво, музика.
Вона сказала:
— Тому що твої фантазії — це найкраще, що тільки може бути.
Вона сказала:
— Тому що я не завжди буду поруч із тобою.
Але вся річ у тім, що дурний маленький хлопчик боявся відповідальності — за себе, за свій світ. І він уже думав про те, що скоро вони зупиняться, щоб попоїсти, і там, у ресторані, він учинить істерику, щоб маму заарештували й одвезли в тюрму, і, можливо, якщо йому пощастить, вона більше вже ніколи за ним не повернеться. Тому що йому набридла небезпека та пригоди, і його дуже навіть улаштовувало його дурне, нудне, звичайнісіньке життя — без мами.
Уже тоді він обирав між мамою і надійністю, безпекою і впевненістю в завтрашнім дні.
Притримуючи кермо коліном, мама поклала руки йому на плечі й запитала:
— Чого ти хочеш на обід?
І дурний маленький хлопчик сказав зовсім невинним тоном:
— Корн-доґів.
Розділ сорок восьмий
Дві руки обхоплюють мене ззаду. Хтось із поліцейських давить мені кулаками під ребра й шепоче мені у вухо:
— Дихай! Дихай, чорт забирай!
Він шепоче мені у вухо:
— Усе буде добре.
Різке натискання на черевну порожнину.
Хтось стукає мене по спині — як лікар стукає по спині новонароджене немовля, щоб те закричало і зробило перший вдих, — і кришечка від пляшечки з кетчупом вилітає в мене з горла. Кишечник мимовільно випорожнюється — просто у штани. Дві гумові червоні кулі та все лайно, що накопичилося за ними.
Усе моє приватне життя — напоказ.
Приховувати більше нічого.
Мавпа з каштанами.
Наступної секунди я падаю на підлогу. Я лежу на підлозі й ридаю, а хтось мені говорить, що тепер усе добре.
Я живий. Мене врятували. Я ледве не помер, але мене врятували. Хтось притискає до грудей мою голову й гойдає мене, як дитину, й каже:
— Тепер усе добре.
Хтось підносить до моїх губів склянку води й каже:
— Тихше, тихше, не плач.
Усе вже позаду.
Розділ сорок дев'ятий
Навколо замку Денні зібрався натовп: близько тисячі людей, яких я зовсім не пам'ятаю й які ніколи не забудуть мене.
Зараз близько півночі. Брудний, смердючий, осиротілий, безробітний і нелюбий, я пробираюся крізь натовп — у саму середину, де Денні. Я кажу йому:
— Друзяко.
І він мовить:
— Привіт.
Він дивиться на юрбу людей. У кожного в руках — камінь.
Він каже:
— По-моєму, даремно ти сюди прийшов.
Після тієї передачі, говорить Денні, народ іде й іде. Несе камені. Красиві камені. Дуже красиві. Кар'єрний граніт і тесаний базальт. Вапняк і піщаник. Люди йдуть і йдуть. Несуть розчин, кельми й лопати.
І все запитують:
— А де Віктор?
Людей стільки, що вони заповнили всю ділянку. Неможливо працювати. Кожне хоче вручити йому камінь особисто, говорить Денні. І кожне запитує про тебе. Як справи у Віктора?