Читать «Задуха» онлайн - страница 130

Я говорю: що це було, землетрус?

І Денні каже:

— Не зовсім. Але також неслаба форс-мажорна обставина.

Од вежі — в буквальному розумінні — не залишилося й каменя на камені.

Денні шморгає носом і каже:

— Ну від тебе ж і смердить, друзяко.

Мене тут до поліції забирали, говорю. Поки що відпустили, але довелося дати підписку про невиїзд.

Усі розійшлися. Залишилася тільки одна людина — чорний згорблений силует у світлі палаючих фар. Промінь світла смикається і зсувається — машина здає назад і від'їжджає.

У місячному світлі ми дивимося — я, Денні та Бет — на того, хто лишився, коли всі пішли.

Це Пейдж Маршалл. Її білий халат увесь забруднений, рукава засукані по лікті. Пластиковий лікарняний браслет — як і раніше, в неї на руці. Її легкі туфлі намокли так, що аж хлюпають.

Денні виходить уперед і каже їй:

— Прошу вибачення, але тут якесь непорозуміння.

І я говорю йому: ні, все гаразд. Це не те, що він думає.

Пейдж підходить ближче й каже:

— Ось, а я все ще тут. — Її темне волосся, завжди зібране в пучок, зараз розкуйовджене. Очі припухли і почервоніли. Вона шморгає носом, мерзлякувато поводить плечима й каже: — І це значить, що я божевільна. Напевно, так.

Ми стоїмо й дивимося на каміння, розкидане по всій ділянці. Звичайнісіньке каміння. Нічого видатного.

Одна холоша в мене мокра від лайна і прилипає до ноги.

І я говорю:

— Ну от. — Я кажу: — Здається, я нікого не спас і вже не спасу.

— Ну, гаразд. — Пейдж простягає мені руку й каже: — Зможеш зняти з мене цей браслет?

І я говорю: я спробую.

Денні тиняється серед каменів, перевертаючи їх ногою. Потім нахиляється й хоче підняти великий камінь. Бет підходить допомогти.

А ми з Пейдж просто стоїмо й дивимось одне на одного. І бачимо одне одного по-справжньому: такими, які ми є. Вперше.

Можна жити, дозволяючи іншим вирішувати все за нас: хто ми, які ми. Божевільні чи при здоровому глузді. Сексуально заклопотані чи святі. Жертви чи герої. Гарні чи погані.

Можна сказати собі: нехай вирішують інші.

Нехай вирішує історія.

Нехай наше минуле визначає майбутнє. А можна вирішувати самим.

Можливо, це наша робота — винайти щось краще. Десь у деревах плаче жалобний голуб. Виходить, зараз північ.

І Денні каже:

— Гей, нам тут допомога потрібна.

Пейдж іде допомагати, і я також. Ми вчотирьох розгрібаємо руками землю навколо великого важкого каменя. У темряві, майже навпомацки. Навпомацки камінь шорсткий і холодний, і ми риємо навколо нього, здається, цілу вічність, усі разом — просто щоб покласти один камінь на інший.

— Знаєш ту давньогрецьку легенду про дівчину? — раптом каже Пейдж.

Яка обвела на стіні тінь свого коханого? Я говорю: так.

І вона каже:

— А знаєш, що було далі? Вона благополучно про нього забула і винайшла шпалери.

Це дивно й жахливо, але ось вони ми: отці-пілігрими, схибнуті, що не вписалися в час, — ми створюємо свою власну, альтернативну реальність. Намагаємося сотворити світ із каменів і хаосу.