Читать «Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)» онлайн - страница 493

У цьому контексті природним буде запитання: що ж трапилося з забороненою КПУ та трьома мільйонами її членів? Оскільки більшість рядових членів йшли у партію з кар’єристських міркувань, вони залишили цю організацію, коли належність до неї вже не давала ніяких переваг. Заборона КПУ налякала багатьох і сприяла масовому виходу з партії. Проте, незважаючи на всі ці невдачі, можна було сподіватись, що така всюдисуща і досвідчена організація збереже достатню кількість завзятих прибічників. Протягом місяця після розвалу Радянського Союзу вони з’явилися на арені, проголосили свою відданість ідеям комунізму і організувалися в Соціалістичну партію України, яку очолив Олександр Мороз. Хоча партія спершу налічувала досить скромну кількість членів — 30 тис., вона дістала підтримку багатьох представників колишнього радянського «істеблішменту», які втратили свої позиції, а також консервативних елементів населення. До того ж так звана «група 239», яка складає більшість у парламенті, належить до її прибічників.

Економічний занепад. Для простого громадянина України нескінченні політичні баталії «нагорі» ставали чимдалі менш цікавими. Більш того, у багатьох розвинулася відраза до політики як такої. Пояснити це можна невдачами політики та політиків, постійно зростаючою убогістю повсякденного життя. Адже радянський режим призвела до загибелі саме його нездатність розв’язати ці проблеми. Тепер з’явилася небезпека, що в тому випадку, якщо молода Українська держава не зможе ефективно подолати економічну кризу, її чекатиме така ж доля.

Одним із найпоширеніших аргументів на користь незалежності був той, що громадяни України зможуть покращити своє матеріальне становище, коли країна позбавиться економічної експлуатації Москви. Цей погляд підсилювався традиційним стереотипним уявленням про «багату Україну», благословенну землю, повну ресурсів, яка розквітне, якщо цими багатствами правильно розпорядитися. Однак цього не сталося. Навпаки, економічна ситуація погіршувалась далі. На початку 1993 р. вона стала катастрофічною.

Статистика є лишь досить блідим наближенням до гнітючої дійсності, але й вона дає про неї певне уявлення. З 1990 по 1992 р. валовий національний продукт зменшився на 14 %, а продуктивність праці — на 15 %. Знизилися стимули до праці, оскільки заробітна платня швидко втрачала свою вагу. Тільки в 1992 р. інфляція стрибнула до вражаючих 2000 %. Головною причиною цього стало те, що уряд збільшував грошову масу для фінансування численних підприємств, які потребували грошей все більше і більше. Іншим джерелом інфляції був галопуючий ріст цін на імпорт необхідних матеріалів, особливо на газ та нафтопродукти з Росії. Отже, той, хто приймав рішення, потрапив в безвихідну ситуацію: або йти на гіперінфляцію, або на безробіття. Навіть якщо люди могли купувати товарі по високих цінах, багато товарів першочергового попиту просто неможливо було знайти. Їх пошуки перетворилися на головне заняття більшості населення України. Тільки можливість споживати відносно велику кількість хліба і зернопродуктів давала змогу запобігти дефіциту продовольства. За деякими оцінками, більше половини населення України живе нижче рівна бідності (у 1989 р. таких було 15 %). Крім того, даються взнаки наслідків чорнобильської катастрофи: зокрема, на початку 1990-х років рівень смертності в Україні перевищив рівень народжуваності. Нарешті, масштабів епідемії набули корупція і злочинність.