Читать «Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)» онлайн - страница 492

Проблема значно ускладнюється виникненням найрізноманітніших політичних партій. Справа в тому, що для багатьох колишніх радянських громадян уроки життя в умовах політичного плюралізму виявилися вельми важкими. Дехто ностальгічно згадує найпростішу систему, за якої одна партія контролює все. Перебудова розладнала цю систему, коли дозволила формування опозиційних груп. Проте коли протягом одного року незалежності були засновані близько 15 партій, стало досить важко проводити межу між плюралізмом і анархією. У більшості випадків нові партії були погано організованими, не чисельними і слабкими. Ці формування, як зазначалося, лише ускладнюють політичне життя, але й без них була б неможливою справжня демократія.

Політичні та ідеологічні розбіжності найбільшою мірою поширені в так званому демократичному табори. Подібно до інших масових рухів — «Солідарності)» в Польщі або «Саюдісу» в Литві — після досягнення, хай формального, багатьох своїх цілей Рух переживав серйозну кризу з самовизначенням. Деякі його лідери, зокрема Іван Драч, Дмитро Павличко та Михайло Горинь, закликали до того, щоб зберегти Рух як фронт демократичних об’єднань та партій, чиїм першорядним завданням було б створення солідного політичного грунту нової Української держави. Це означало, що Рух мас перейти більше до співробітництва, ніж до конфронтації з урядом. Але інша фракція, очолена Вячеславом Чорноволом, доводила, що оскільки нова держава, як і раніше, повністю контролюється старою комуністичною номенклатурою, справжні реформи будуть неможливі доти, поки вона не буде усунена від влади. Тому Чорновіл та його прихильники закликали до перетворення Руху на опозиційну політичну партію. Ці розбіжності, підсилені особистими амбіціями та ворожнечею лідерів Руху, призвели до розчарування багатьох його членів і різкого падіння їхньої чисельності. Спроби компромісу виявилися невдалими, і на четвертих зборах Руху 6 грудня 1992 р. він фактично перетворився на політичну партію, очолену Чорноволом, яка налічує близько 55 тис. членів. З точки зору впливу і підтримки в масах це вже не що інше, як тінь попередньої організації.

Тим часом інші лідери демократичного табору сформували власні партії. Серед них — найчнсельніша і добре організована Українська республіканська партія (12 тис. членів), яку спочатку очолював Левко Лук’яненко, а потім Михайло Горинь. У числі інших варто згадати Демократичну партію України, яку очолював спочатку Юрій Бадзьо, а згодом Володимир Яворівський, та Селянську демократичну партію. У серпні 1992 р. вони разом із «Просвітою», Товариством української мови та Спілкою українських студентів сформували коаліцію —Український конгрес національно-демократичних сил, головна мета котрого — підтримка президента в розбудові держави. Ще одна коаліція з’явилась того ж року — об’єднання «Нова Україна». Провідну роль тут відіграє Партія демократичного відродження України на чолі з Володимиром Філенком, до всі входять також Соціал-демократична партія України, партія «зелених», профспілкові організації представники трудових колективів та бізнесу. Головна турбота цього об’єднання — прискорення економічних реформ. Крайнє праве крило представляють ультранаціональні партії і групи, які з’явилися завдяки підтримці певних кіл української діаспори: Спілка українських націоналістів, Українська національна асамблея та ОУН. Загальна кількість членів названих партій складає, за деякими оцінками, 45 тис.