Читать «Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)» онлайн - страница 490

Орест Субтельний

 Проте значно більшу тривогу в світі викликала конфронтація Росії та України з приводу ядерних озброєнь. Ще до розпаду СРСР Москва і Вашінгтон уклали договір про зменшення їхніх ядерних арсеналів. З утворенням СНД Україна проголосила про своє бажання перевести ядерну зброю зі своєї землі в Росію для ліквідації (до цього вона була третьою ядерною державою світу). Однак в обмін на повне і добровільне ядерне самороззброєння вона вимагала адекватної фінансової компенсації та гарантій безпеки. Оскільки така позиція загрожувала виконанню угод, вже досягнутих Вашінгтоном і Москвою, обидва були невдоволені нею.

Не менш складною проблемою, яка підсилювала напруженість між Росією і Україною, було питання про природу СНД. Москва неприховано дивилася на СНД як на наддержавне утворення зі своєю бюрократичною структурою, яка б координувала військову, політичну і особливо економічну сфери діяльності більшості колишніх республік СРСР. Але Київ, побоюючись, що в такій організації Росія перехопить домінуючу роль, вважав за краще бачити в СНД засіб «цивілізованого розлучення» з колишнім СРСР або форму для обговорення спільних, головним чином економічних, проблем. Президент Кравчук явно не бажав того, щоб ця організація будь-яким чином обмежувала незалежність України, загрожувала її суверенітетові.

Улітку 1992 р. у розв’язанні деяких із цих загрозливих протиріч був досягнутий певний прогрес. У червні і серпні Кравчук і Єльцин зустрілися в Криму і вирішили встановити подвійний контроль над Чорноморським флотом на п’ять років. На початку 1993 р. Київ і Москва нарешті домовилися про розділ зовнішніх боргів і вкладень, а також про економічне співробітництво. Деякі зрушення відбулися і в питанні про ядерне роззброєння. Втім, у розв’язанні складного і делікатного завдання перебудови давніх нерівноправних взаємин між Росією і Україною залишається ще багато того, що потребує подальшої праці.

Внутрішня політика. Якщо досягнення нової держави на міжнародному рівні є досить значними, про внутрішню політику цього сказати не можна. В цій галузі уряд поки може пишатися тільки одним, але важливим досягненням; опинившись віч-на-віч з вибухонебезпечною ситуацією, він зумів зберегти громадянський мир і уникнути етнічних конфліктів в країні, які тривають у багатьох колишніх республіках. Незважаючи на те, що 70 % офіцерського корпусу було російським, має місце певний прогрес у переформуванні майже 3 млн радянських солдатів в українську армію. Міністр оборони Костянтин Морозов планує скоротити цю величезну силу до 300—400 тис. При цьому українська армія була і залишиться однією з найбільших в Європі.