Читать «Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)» онлайн - страница 489

Відлуння референдуму було негайним і мало далекосяжні наслідки. Вихід прибалтійських республік з СРСР і проголошення суверенітету Росії стала явним свідченням того, що Радянський Союз стоїть на порозі розпаду. Однак смертельним ударом по СРСР став український референдум. Недарма Горбачов заявляв, що «без України Радянський Союз неможливий».

Невдовзі лідери України, Росії та Беларусі на зустрічі у Біловезькій Пущі 7—8 грудня формально розпустили СРСР, утворивши Співдружність Незалежних Держав (СНД). Але якщо ці лідери були одностайні в прагненні скасувати централізовану радянську систему, то їхні погляди щодо суті нового утвору були різними, що і згодом проявилося.

Іншим важливим питанням для України було те, як прореагує на проголошення її незалежності світ. Деякі сусідні країни, як Польща чи Угорщина, відразу ж вітали її. Для них Українська держава була зручною противагою могутній і небезпечній Росії. Серед тих, хто першим визнав незалежну Україну, була Канада з її великою і впливовою українською спільнотою. Втім, великі світові держави вагалися. До самого кінця прагнула зберегти СРСР адміністрація Буша, яка вважала, що він є гарантом стабільності в Євразії. Крім того, багато впливових політиків США залишалися непохитними русоцентристами і не могли уявити собі розпаду «єдиної і неподільної». Однак 13 грудня Вашінгтон все ж таки визнав незалежність України. Протягом декількох місяців більшість країн світу зробили те ж саме. Це поклало край ізоляції України від світового співтовариства.

Але питанням навіть більшої ваги була реакція Росії. З огляду на переконливі підсумки референдуму для уряду Єльцина не було іншого вибору, як визнати їх. Проте втрата України стала для багатьох росіян болісним потрясінням. Для декого вона була просто неприйнятною. Ця подія перекидала їх усталені історичні уявлення. Вона загрожувала традиційній ролі Росії як великої держави, підривала і без того розлагоджену економіку. З психологічного погляду вона значно похитнула комфортне почуття росіян в ролі «старшого брата». Крім того, вона відрізала понад 11 млн росіян України від їхніх співвітчизників. Тому зовсім не дивно, що з самого початку у стосунках між Києвом і Москвою склалася напруженість.

Майже відразу депутати російського парламенту порушили питання про кордони України, незважаючи на те, що їхній уряд погодився поважати територіальний статус-кво. Особливі пристрасті викликало питання про включення Криму до нової Української держави: доводили, що акт 1954 р. про передачу півострова зі складу Росії до України є неконституційним. Ці протести були підтримані ортодоксальними комуністами, які трималися при владі в Криму, і російськими націоналістами. Зі свого боку Україна наполягала на непорушності власних кордонів. Кримська проблема породила ще одну: довкола Чорноморського флоту. Маючи головну базу в Севастополі і налічуючи близько 300 кораблів і 60—70 тис. екіпажу, цей флот був конкретним втіленням вікового потягу Росії до незамерзаючих портів. Оскільки кораблі базувалися на території, яка формально була українською, Київ заявив про свої претензії на цю «святая святых» російської імперської історії. Попередні переговори між Києвом і Москвою з цього питання були безплідними і призвели тільки до наростання взаємозвинувачень.