Читать «Схід» онлайн - страница 97

Блукаючи китайськими периферіями і китайськими крамницями, я не міг позбутися враження, що цей Левіафан світу дійде до тої миті, коли зможе виробляти із рожевого пластику, з гуми і фольги навіть наші думки і наші сни.

Перед Сонід Юкі почало сильно дощити. Крізь вікно майже нічого не було видно. Попри шосе стояла вода. Заляпані скутери їхали по брунатному болоту. Вздовж об’їзної тяглися двоповерхові бараки із магазинами і майстернями на першому поверсі. Перетерті овочі, стерті шини. Під дашками стояли чоловіки і чекали, коли вщухне. Зробилися калюжі — як стави на краю пустелі, на краю міста. Написи були китайською і монгольською, уйгурською абеткою. У раптових просвітах бараків — насипи, але тут важко було розпізнати, чи це смітники, чи вторинна сировина. Ніби табір, але радше технічний, ніж пастуший. Кинутий на цю коричневу землю з надією, що вкорениться, прийметься, розростеться і почне давати плоди. Він був наскрізь сумний із цим дощем, з цим чоловічим очікуванням, коли проясниться. Так починалася ця країна, так вона збиралася, повільно піднімалася, як космічна хвиля, яка розіллється над світом. У Сонід Юкі, сто двадцять кілометрів від монгольського кордону. Набирала розгону, як вітер на рівнині. Я зовсім не хотів їхати далі. Волів собі уявляти. Всі ті крамниці в Горліцах, в Яслі, в Новому Сончі, в Бардійові, в Кошицях, у Мішкольці, на цілому світі. Усіх тих людей і себе: як ми заходимо і нишпоримо серед стояків, вішаків, стелажів і полиць, шукаючи найкращого способу життя, аж врешті знаходимо в якомусь пакунку власні постаті, фігурки, готові до вжитку, які — якщо вкласти батарейку — можуть розмовляти однією з двадцяти запрограмованих мов. Тому я сюди приїхав. Сам Китай мене не надто цікавив. Він застарий, надто складний, щоб викликати щире зацікавлення. За всіма мірками він мене перевершував. І цим виказував мені моє майбутнє. Китай найстарший на світі і тому найкраще знає, що станеться.

Пізно пополудні ми в’їхали до Ініна. Ні з чим не можливо порівняти того відчуття, коли заходиш у середину чужого натовпу в місці, про існування якого ніколи не підозрював. Це відчуття паморочить голову. Як переляк, захват і сотня інших вражень, для яких немає назв. Це вже не Ерен-Хото. Треба було протискатися. Наплічник заважав. Панельні багатоповерхівки на обох сторонах вулиці. Небо такого ж відтінку, що й забудова. Я знав панельні райони. Ці були майже такі самі, та водночас просякнуті чимось чужим і привабливим. Неначе насичені іншим світлом. Сухішим, піщанистим, віддаленим від вод. Я мусив це якось назвати. Цей гіпноз чужого місця, де тебе ніхто не чекав, де ти нікому не потрібний. Бетон, червоні написи, на яких розпізнаєш лиш арабські цифри. Марки автівок, яких раніше ніколи не бачив. Емблеми на капотах — мов стародавні амулети. Так тобі здається. Відчуваєш, що чим глибше у це входиш, тим важчим буде повернення, яке врешті стане неможливим. Що врятує тебе тільки боягузтво, хоча насправді ти не прагнеш уціліти.