Читать «Схід» онлайн - страница 96

Щогодини — півтори ми зупинялися на вокзалах, на яких були назви також латинкою: Xil, Cagaan Teg, Czijregt, Gurbwan Obwoo, Sonid Youqi, Derst, Bajan Char, Ulaanchad. He всюди, але на трьох або чотирьох. Я виходив з потяга і йшов подивитися на товари в магазинчиках, на сигарети, смак яких міг лиш уявляти. Усе було бідне і вкрите пилом. Я пригадував собі аеропорт у Братську, оббитий похмурими панелями, і з горнятками, які від гарячого розлізалися в руках. Я купував якісь тістечка, бо їх можливо було розпізнати. Вони були масні і солодкі. Добрі, але інакші. І ввижалися мені ті порохи, хоч моросило. Ми лише в’їжджали, країна тільки починалася. Сто кілометрів від кордону від того Ерен-Хото, яке здавалося дірою, місциною, надто розтягненою у степу, з мікрорайонами на виріст і широкими, порожніми тротуарами з гладкого каменю. Збудоване на майбутнє. На кутах, просто на землі, ремонтували ровери. Рікш було стільки ж, що й автомобілів. Мабуть, половина всього міста була не заселена. В нашому готелі поверхом нижче мешкали робітники. Вони милися у загальній ванні. Повернулися з якоїсь будови. Мали помаранчеві каски. Отак це все чекало, поки Монголія збудує асфальтовані дороги і прокладе залізницю, щоби було як вивезти золото і решту скарбів, які від початку світу спокійно спочивали у глибинах степів. А в зворотний бік мали поїхати блокнотики, по юаню за штуку, ліхтарики на корбочці, пластикові протисонячні заслінки для автомобілів на приліпках із тигром або папугою на вибір. Тому що всі племена і народи прагнуть змінити своє життя. Надвечір у напівпорожньому місті засвітилися неони. Це були навіть не реклами чи написи, а просто кольорові лінії, що пробігали вздовж контурів будинків. Вздовж краю дахів, довкола вікон, вертикально, підкреслюючи стрункість забудови, горизонтально — її розлогість. Сяючі контури роздували архітектуру і без того завелику, надмірну, в очікуванні прийдешнього. Для кого вони світилися? Жовті, червоні, фіолетові, зелені, голубі. Посилали це своє люциферське сяйво у морок монгольської пустелі? У космос? Що ось надходить нова ера? Ліхтарів було не дуже багато, і в основному тільки ці фосфоричні вогні освітлювали місто. Вокзал палахкотів золотавим ацетиленом. О десятій вже не було жодної душі, окрім двох старців у своїх довгих шатах, що нагадували брудні кунтуші, перев'язані в талії шматяними пасками; вони були як прибульці зі старовіку або просто із п'єси Беккета. Мали при собі якісь клунки і голосно розмовляли. В мертвому світлі неону, в чорній пустці площі їхня присутність була нереальною і водночас героїчною. Вони йшли крізь це фальшиве сяйво так, як крізь свою пустелю. Старці з кочового племені. У темно-червоних зношених монгольських делах.

Потім я вичитав, що місто налічує майже шістнадцять тисяч мешканців. Його скроїли набагато більшим. Там могло уміститися і сто тисяч. Воно не було покинуте. Воно чекало. Як уся та країна. Мало таку саму місію, як вона. Мало втамовувати пожадання світу. Крізь свої ще півсонні нутрощі воно мало пропускати те, чого собі хтось забажає. Через Ерен-Хото мала потекти блискуча ріка мультиплікації світу. Цим шляхом має відбуватися транспортування нового сотворення світу. Ця неозора країна працювала, немов космічний ЗБ-принтер, постачаючи нам усе те, чого ми досі не мали. Тут народилася відповідь на загадку буття, на таємницю існування: її не вдалося дослідити, але вдалося виготовляти. Предмет за предметом, форму за формою, бажання за бажанням.