Читать «Схід» онлайн - страница 98

З першого готелю нас таки вигнали. Худий чоловічок на скляній рецепції просто махнув, щоб ми забралися. Там було, як у старій перукарні. Зеленаве брудне скло і коричневий лак на старому дереві. Він щось казав до жінки в глибині закладу, наче шукаючи схвалення. Вона підтакувала йому китайською. Ми перейшли на другий бік широкої вулиці. Тут на рецепції висіли чотири годинники: Лондон, Нью-Йорк, Токіо і Пекін. Усі усміхалися, але ніхто нічого не розумів. Ані вони, ані ми. Хотіли зробити добре, радилися, але не могли визначитися. Три жінки і чоловік. Усі у темно-червоних уніформах. Ми зрозуміли, що тут дорожче, ніж навпроти. Врешті вони дали нам ключі, але якось невпевнено. Ніби ми їх до цього змусили.

Близько опівночі я пішов на прогулянку. Людей було трохи менше. Але це не мало значення, бо весь час існував той натовп, він дихав, затиснений цими бетонними стінами, за вікнами, в яких світилися жовті жарівки. Колись в Іркутську або в Улан-Уде я бачив, як сплять китайські робітники. У великому порожньому залі без меблів лежало кількасот тонких матраців, і на тих матрацах — вони, кількасот, нерухомі, навзнак, щоб швиденько поспати, о п’ятій вже треба вставати. У розбурханому ландшафті Іркутська або Улан-Уде рівно поскладані сплячі тіла справляли враження великого спокою і ще більшої сили. Я дивився на них крізь темну шибу і запам’ятав цю сцену, щоб згадати її аж тут. Я заглянув на вокзал, аби дізнатися розклад. Тільки на табло «Beijing» було написано латинкою. Місто було темне, чорне, ніби трохи з вугілля, але на долішніх поверхах де-не-де світилося зеленаво, блакитно, ртутно, досить синтетично. Я увійшов до однієї з таких яскинь. За лядою розлігся довговолосий бородатий чоловік. Спершись на жінку, обличчя якої я не міг розгледіти у півтемряві, він побренькував на струнному інструменті з довгим тонким грифом. Я пішов до полиць і знайшов червоне вино, яке — як і багато всього тутешнього — називалося «Велика стіна». Було погане. І каберне, і мерло смакували однаково. Але я принаймні знав і бачив, чого сподіватися. Взяв ще кілька пив, у назвах яких згадувався тигр або дракон. Жінка видала мені решту, сягнувши рукою до шухляди, але її тіло залишалося нерухомим. Чоловік не переставав грати. Мені подобалася ця атмосфера курильні опіуму, запах і півтемрява. Натомість вони не мали жодної охоти на якесь товариство.

Перед входом до готелю мене зупинив двометровий молодий китаєць. Його супроводжували дві дрібні усміхнені дівчини. Він показав мені якесь посвідчення і сказав, що з поліції. Він соромився. Дівчата допомагали йому з англійською. Ми повинні покинути готель, оскільки не маємо права в ньому перебувати. У місті є лиш один готель, де можуть ночувати чужоземці, і ми мусимо туди переїхати, а вони — двометровий, двадцятилітній, стривожений «мусор» у закоротких джинсах і дві чарівні поліціянточки — мали нам у цьому допомогти. Я відповів, що це неможливо, ми вже спимо і ми змучені, тож дуже дякуємо за турботу, але до побачення. І нахабно пішов, залишаючи їх з тими несміливими посмішками. Пішов, хоча загалом мені зовсім не йшлося про нахабність. Ми четверо зібралися в одній кімнаті при вині «Велика стіна» і радилися. Була глибока ніч, темне місто і гігантська держава супроти нас, білих приблуд. Держава, яка без жодних церемоній вбивала тисячі своїх громадян пострілом у потилицю, щоб потім торгувати кавалками їхніх тіл. Нам було не до сміху, але й не хотілося вилазити з теплих ліжок. Перед цим ми два тижні ночували у спальних мішках. Тепер сиділи в самій білизні посеред китайської ночі і розмірковували, що з нами зараз зроблять. Поліцейська трійка з’явилася через годину. Вони ще більше усміхалися і ще більше ніяковіли. Хлопець з виразним полегшенням радісно повідомив, що його шеф погодився, щоб ми залишалися в готелі. А потім звідкись вийняв два пласкі пуделочка і простягнув їх на великих відкритих долонях. Вони призначалися для жінок. Під червоними накривками на червоних папірчиках лежали два білі браслети з пластику, що імітував алебастр.