Читать «Схід» онлайн - страница 95

У сільському пейзажі це було як ексцес: барвистість і недоцільність. Бо кому може бути потрібним гумовий чорний чорт, який від натиску висолоплює червоний пневматичний язичисько? Або сплющена, пістрява, мов пава, куля із станіолю, наповнена трачинням і причеплена до гумки? Чи золотисті годиннички з блакитним або рожевим циферблатом, на якому намальовані стрілки неодмінно завмирали на чверть до дванадцятої? Замість ремінця у них — звичайна гумка до трусів. Або сопілочки з п'ятьма отворами, з яких видобувалися звуки якогось екзотичного регістру? Помальовані водяним байцом, який залишав сліди на губах, вони здавалися не музичним інструментом, а якимось підозрілим смаколиком. Усе це задля свята. Пополудні ятки згорталися, і сільський пейзаж безслідно заживав, заростав щоденністю. У деяких домах залишалися різнобарвні дива. Як у світлиці у вуйка, куди час до часу клали спати гостей: палац зі скла, чорно-золотий гіпсовий кіт у дещо єгипетському стилі і циганка у просторій, розцяцькованій спідниці, яку всадили на купу вишиваних подушок. Я рідко і трохи несміло заходив до цієї кімнати — коли вдома нікого не було. Кімната була святковою. Двері до неї завжди зачиняли, щоб оберігати прохолодне, урочисте приміщення від кухонних запахів. Тож входив туди трохи як до костелу, щоб водити очима по пам'ятках минулого свята, по рештках карнавалу в середині літа. Циганка, кіт, палац сіяли темним світлом спокуси. За вікном був яскравий день, високе небо, у зелених затоках виблискувала ріка, але уяву поневолювали штучні і вульгарні кольори храмового свята, барви сумної фієсти. Жовті, помаранчеві, фіолетові і червоні вогники випалювали щоденність, яка звуглювалася, чорніла на краях і згорталася, як підпалений папір, аби показати… що саме? Напевно, предивну, надприродну штучність в осерді світу, який був нестерпно натуральним. Уся ця непридатність і дрантивість коркових пістолів, годинничків із завмерлою годиною, ця недолугість набитих трачинням м’ячиків на коротку мить відпускали первородний гріх пізнання — що коли є «а», то мусить бути «б», що «такий світ», що «Аля має кота, а це тато Олі». Замки зі скла були і чудом, і блюзнірством у країні, яка мала вже завжди обходитися без блюзнірств і чудес. Тому їх виробляли десь майже у підпіллі, напівлегально, у важкій тіні комуністичних податкових інспекцій, головним завданням яких було не збирання податків, а обдирання так званої приватної ініціативи. І зокрема тієї, яка вигадувала чорних чортів, що висолоплюють червоні язики. Тож доводилося виробляти це в якихось майстереньках, по хатах, у передмістях, на периферії, мабуть, в якихось Калушинах, Мінськах-Мазовецьких, у смороді клею, токсичних фарб і безперервному страху, щоб потім віддавати цей сумнівний товар мандрівним купцям, які пересувалися через гмінну і повітову Польщу шляхом усіх свят і святих, до Яблонної на Вознесіння, до Чеканова на Анджея Боболя, до Нецєчи на Святого Мартина, до Розбітего Камєня на Миколая Єпископа, і так крізь цілу країну, впродовж цілого року, аж до вичерпання календаря.