Читать «Таємниця катакомб» онлайн - страница 58
Том Еґеланн
А тоді Роберт помітив їх.
Їх не видно було за дверима. Вони були вдягнені в звичайний одяг, але Роберт миттю збагнув, хто це.
Ченці.
Господні Пси!
Роберт різко обернувся. Треба тільки вибігти в передпокій, звідти — у міжквартирний коридор і покликати на допомогу. Сусіди відразу повідчиняють двері. Поліція прибуде за кілька хвилин.
Але він не встиг.
Один з ченців стояв просто за його спиною. Мабуть, ховався у Робертовій кімнаті.
Обличчя холодне. Застигла маска без жодних емоцій.
II
Ченці вивели їх із будинку й посадили до мікроавтобуса з тонованими вікнами.
І мама, і Роберт мали кляпи в роті. Заведені за спину руки обмотали клейкою стрічкою.
Маму посадили в самому кінці автобуса, Роберта — перед нею. По обидва боки від них сіли ченці.
На очі пов’язали шарфи.
«Щоб ми не бачили, куди нас везуть», — подумав Роберт.
Мікроавтобус рушив з місця.
* * *
Роберт не знав, скільки часу вони їхали. Він сидів, стиснений з обох боків ченцями. Ним мотляло вперед і назад від руху авта. Їхали вони в місто чи з міста? У перші хвилини Роберт намагався пильнувати за кожним поворотом, уявляючи вулиці й квартали. Але майже відразу втратив орієнтацію.
Дуже швидко його загойдало. Він спробував думати про щось відсторонене. Марно. Слина наповнила рот.
Роберт жував кляп, щосили боровся зі спазмами в шлунку.
Ченці глухо мовчали.
Від них віяло дивним запахом. Не бридким. Але якимось незвичним. Солодкавим. Схожим на запах ладану.
* * *
Нарешті авто зупинилося. Скільки часу вони їхали? Довго. Важко сказати точно.
Роберт почув, як відсунулися бокові двері. Повів свіжого повітря. Один із ченців схопив його й виволік назовні. Він чув мамин схлип.
Їх вели подвір’ям. Під ногами хрумтів гравій. Скрипнули, відчиняючись, двері. Ченці заштовхнули їх у якесь приміщення з застояним повітрям. Тхнуло старою, вогкою пліснявою. Далі — униз довгими сходами. В обличчя війнуло холодом. Відчинилися важкі двері.
Аж тоді вони зупинилися.
Прийшли.
Хтось розрізав стрічку на руках, вийняв кляпи й зняв пов’язки з очей.
III
Роберт з мамою опинилися у старовинному льосі. Кам’яні колони підпирали стелю. У підземеллі панувала сутінь. Пітьму освітлювали тільки миготливі факели на стінах.
— Роберте, — прошепотіла мама. — З тобою усе гаразд?
Роберт не відповів. А що казати?
Він роззирнувся. Ченці відступили крок назад, стояли з похиленими головами.
Один чоловік вийшов з тіні колони.
Роберт здригнувся.
— Роберте? — стривожено мовила мама. — Що таке, Роберте?
Хлопець не зміг видушити з себе відповідь. Слова застрягли в горлі.
Тепер він не мав на собі чернечої ряси з каптуром. Але Роберт упізнав його. Палаючі очі. Перстень.
Той самий чоловік! Роберт не мав ані крихти сумніву.
Як і тоді в катакомбах, чернець повів рукою від чола до живота, а тоді — від плеча до плеча.
Перехрестився.
—
