Читать «Таємниця катакомб» онлайн - страница 18
Том Еґеланн
Вони бігли чимдуж.
Анґеліна довго вела Роберта лабіринтом ходів і тунелів.
І раптом він відчув це…
Спершу вібрацію. Задрижала долівка. Зі стелі сіявся пісок.
А тоді долинув звук. Наче грім.
Розкотистий. Грізний.
У його голові немов вибухав крик.
Роберт глянув на стелю. Угорі ширилася розколина. Звідти посипалося каміння, земля і пісок.
Він кинувся услід за дівчинкою.
І враз обвалилися катакомби.
Розділ X
Землетрус
Рим
Землетрус.
Здалося, ніби почався землетрус. Вулиця під ногами заходила ходором. Хтось кричав. Якесь запарковане авто перевернулося та так і завмерло на боці. Завивала автомобільна сигналізація. Крізь водостоки й каналізаційні колодязі виривалися стовпи пилу з підземелля. «Землетрус?» — подумала Робертова мама. І лише побачивши вираз обличчя Умберто, усе зрозуміла.
— О Господи! — скрикнула вона.
Умберто глянув на неї. Нічого не сказав, лише стояв і дивився на неї. Нарешті видушив з себе:
— Це ще нічого не означає…
Звісно, це багато що означало. Десь там, глибоко під землею, був Роберт. І ось підземелля завалилося.
Жінка кинулася до входу в катакомби, але ніякого входу більше не було. Лише каміння.
Тонни каміння.
Керівник рятувальників підійшов до неї. Зняв шолом. У його очах стояли сльози.
— Ми тут безсилі, пані, — тихо промовив він.
Жінка в розпачі закусила кулак.
— Очевидно, розкопки порушили моноліт лабіринту, — вів рятувальник далі. — Звісно, ми організуємо пошуки…
Слова його поволі танули, голос згасав.
Мама Роберта не наважувалася запитати. Вони мовчки дивилися одне на одного.
— А Роберт? — нарешті пробелькотіла мама.
Рятувальник крутив у руках шолом, потупивши погляд.
— О ні! — прошепотіла вона.
Підійшов Умберто, обійняв її за плечі.
— Ні… ні… ні…
Коліна підігнулися. Умберто довелося її підтримувати.
—
Розпачливий мамин крик пронизав ніч. Робота припинилася. Пожежники познімали шоломи. Навколо запала тиша. Чутно було хіба виття сирен, що наближалися, та істеричне ридання Робертової мами.
Розділ XI
Прикраса
Рим
I
Підземелля дудніло. Важке каміння падало довкола. Здійнялася густа завіса пилу й піску.
Анґеліна тягнула Роберта за собою.
Велетенські брили відривалися від склепіння й гупали додолу. Анґеліна й Роберт бігли, тримаючись за руки. Щодуху. З усіх боків гуркотіло й валилося. Анґеліна затягнула Роберта у вузький прохід, який вів до стародавнього кам’яного льоху. Анґеліна ступала першою. Щоб потрапити до льоху, Робертові довелося відсунути набік якісь дерев’яні ящики й плетені з лика кошики. Він встиг останньої секунди. Короткий коридор за ним обвалився.
— Де ми? — запитав Роберт.
Анґеліна не відповіла.
— Анґеліно?!
Він роззирнувся навколо.
Дівчинка зникла. Роберт нічого не розумів. Куди вона поділася? Може, невидима в піщаному тумані, зуміла вибратися з льоху поперед нього?
Спотикаючись, Роберт рушив далі. Догори старими камінними сходами. Східці були вкриті товстим шаром пилу. Ніяких слідів у пилюці. Дивно.
