Читать «Таємниця катакомб» онлайн - страница 17
Том Еґеланн
Посеред того мурашника стояла мама Роберта, ледь жива від страху. Повернувшись зі святкової вечері з археологами, вона не застала сина вдома. Спершу розсердилася. А тоді в душу закралася підозра. Зазирнула до своєї торбинки. Так і є. Ключ від входу до катакомб зник.
Під’їхав ще один пожежний автомобіль. Сині відблиски маячків мерехтіли на фасадах будинків. Тріскотіли рації. Поліція нап’яла загороджувальну стрічку, щоб стримати натиск цікавих.
Керівником рятувальників був кремезний чоловік у шоломі й важкій уніформі. Він взяв Робертову маму за руку.
— Це кепі вашого сина? — запитав він, показуючи бейсболку Роберта.
Мама змогла лише мовчки кивнути.
— Ми зробимо все можливе, щоб знайти вашого сина, шановна пані, — співчутливо сказав чоловік.
Його слова прозвучали, мов смертний вирок. Вона заплакала.
Розділ VII
Анґеліна
Рим, у катакомбах
Дівчинка.
Роберт так здригнувся, що ледь не заточився назад.
У затуманеному пилюкою півмороку її постать заледве виднілася, наче розмита світлина.
Дівчинка?
Що вона тут робить?
Її голос. Щось у ньому було дивне.
— Хто ти? — затинаючись, запитав Роберт. — Звідки знаєш, як мене звати? Можеш вивести з підземелля?
Вона манила його пальцем. Роберт несміливо рушив за нею.
Швидкими кроками — такими швидкими, аж здавалося, ніби вона летить у повітрі, а не йде — дівчинка рушила у пітьму.
Роберт наздогнав її у великій залі, повній кістяків.
Дівчинка стояла посеред зали, чекаючи на нього. За завісою пилюки він ледве її бачив. Дівчинка — приблизно його однолітка. Вона була вдягнена в щось схоже на білу сукню, підперезану паском. Роберт захекався. А дівча анітрохи не втомилося.
Щось не те було з її голосом. Щось, чого Роберт не вмів витлумачити.
— Зажди! — гукнув він. — Як тебе звуть?
«Анґеліна. Звучить, як ангел, — подумав він. — Ангел…»
Розділ VIII
Безнадія
Рим
У супроводі чотирьох поліцейських мотоциклів прибув автомобільний кран і вантажівка з екскаватором у кузові. Кілька чоловіків, перегукуючись, координували процес спуску екскаватора з кузова на асфальт. Мама Роберта не розуміла, навіщо тут здався кран. Журналістів і телерепортерів з камерами відвели далі від провізорного рятувального центру. Безперервно блимали спалахи фотокамер. До Робертової мами підійшли Умберто й керівник рятувальників. Кахикаючи й відводячи погляд.
— Завалена частина тунелю розташована в глибині лабіринту, який ще зовсім не досліджений, — першим почав керівник.
— Навряд чи Роберт встиг зайти так далеко, — обережно додав Умберто.
«Не знаєте ви Роберта», — подумала мама.
— Ми робимо все можливе й неможливе, — сказав головний рятувальник.
Мама бачила правду в їхніх очах — вони втратили надію…
Розділ IX
Обвал
