Читать «Таємниця катакомб» онлайн - страница 15

Роберт не вмикав ліхтарик. Подумав, що темрява дасть йому хай крихітну, але перевагу. Він біг щодуху, обдираючи до кам’яних стін розставлені руки.

Чернець щось кричав навздогін. Роберт не розумів, що саме.

Чернець був близько. Дуже близько.

Роберт побіг швидше. Далі й далі в пітьму.

Раптом ударився головою — стеля у тунелі стала нижчою. Йому забило памороки. Він скорчився, присівши навпочіпки.

Поряд щось гупнуло. Почувся стогін.

Мабуть, чернець також ударився головою до стелі.

Роберт спробував піти далі. Але не зміг втримати рівновагу. Що це — підлога гойдається? Він оперся на стіну. Пісок посипався йому на волосся і на обличчя.

Що відбувається?

Щось загуркотіло. Застугоніло. Заклубочилася пилюка. Роберт закашлявся.

А тоді в тунелі завалилася стеля.

III

Усе сталося так швидко, що він навіть не встиг зрозуміти, що відбувається.

Ударною хвилею його збило з ніг. Угору здійнялася хмара пилюки й піску. Роберт кашляв і кашляв. Ніяк не міг вдихнути повітря. Затулив обличчя зігнутим ліктем. Притиснувся носом і ротом до футболки. Кілька разів глибоко вдихнув. Знову почав кашляти. Очі пекло вогнем. Він часто кліпав повіками, щоб вимити сльозою пилюку.

Тиша.

Роберт сидів на твердій кам’яній долівці, намагаючись опанувати своїм диханням, серцем, страхом…

Куди подівся чернець?

Заховався десь у камінній кишені, залишеній після обвалу? Як і Роберт? Чи його присипало землею?

Роберт увімкнув ліхтарик. Посвітив навколо. Крізь пилюку майже нічого не було видно. Хіба череп просто перед ним. Він примружився. Вимкнув ліхтарик. Треба берегти батарейки…

IV

Пилюка поступово влягалася. Уже можна було бачити стіни катакомб.

Роберт посвітив навколо.

Тунель, з якого він прийшов, був завалений тоннами каміняччя. Чернець не зможе до нього допастися. Інший кінець тунелю губився у темряві.

Роберт згадав слова Умберто: У тому напрямку немає виходу на поверхню.

Він у пастці.

Погляд його мимоволі прикипів до скелета в кам’яній ніші. Череп ніби витріщався на нього і реготав.

Роберт вимкнув ліхтарик.

V

Раптом йому здалося, ніби звідкись долинув голос.

Тихо. Близько. Майже нечутно.

Роберте, — шепотів голос.

Тільки його ім’я.

Роберте…

Розділ V

Голос

Рим, у катакомбах

I

Роберте…

Шепіт у пітьмі.

Він увімкнув світло. Озирнувся. Нікого не видно. Він сам.

Хто ж його кликав?

Голос був надто тоненький, щоб належати ченцеві. Дівочий голос.

Молодий…

У тунелі все ще висіла пилюка після обвалу. Немов туман. Очі пекли. Роберт струсив пил і пісок з одягу.

Невже причулося? Чи десь у катакомбах блукало дівча?

Дівча? Дівчина в катакомбах?

Дівчина, яка знала його ім’я… Неможливо!

Роберте! Ходи сюди!

Ось знову. Голос. Вимогливий.

Роберте! Поквапся!

«Це мені просто вчувається», — вмовляв себе Роберт.

Він набрав мамин номер телефону. Почекав. Але ні… Зв’язок відсутній.

Тремтячими пальцями, ледь потрапляючи на клавіші, він набрав есемеску:

Засипаний в катакомбах :-( Стався обвал! :-( Цілий! Допоможіть! :-(  Sorry!

Натиснув клавішу «Надіслати». Якщо трішки пощастить, зв’язок, можливо, з’явиться хоч на кілька секунд.