Читать «У нетрях темнолісу» онлайн - страница 71
Пол Стюарт
Просто перед ним до самого низу тунелю спадав один-однісінький корінь. Живчик сягнув до нього рукою. На дотик він був мертвий, як і все довкола, холодний, твердий і зовсім не світився. Але звідки ж тоді це світло? Живчик зиркнув угору і високо над собою побачив кружальце срібного сяйва.
— Він знайшов повітряну шахту, — долетів до нього голос якоїсь мегери.
Живчик подерся по схожих на гілки кореневих нароснях.
— Еге ж, таки знайшов, — пробурмотів він.
Рукою, а тепер ногою, знову ногою, рукою — Живчик усе вище й вище спинався до світла. Нили руки, тремтіли пальці… він знову звів очі догори. Світло, здається, так і не поближчало. Хвиля тривоги струснула всією його істотою. Ану ж отвір нагорі затісний, щоб у нього пролізти?
Рукою, ногою, знову рукою, знову ногою, він ліз усе вище й вище, дихаючи голосно, ритмічно. Видихнув. Удихнув. Видихнув. Удихнув. Здається, ясне кружало більшало. Здолавши останні вершки кореня з усією швидкістю, на яку тільки був здатний — надто вже хлопцеві не усміхалася дорога назад, до мертвих кісток на дні шахти, — Живчик випростав руку в тепле сонячне світло і видерся назовні.
— Хвала Небові, зараз день, — зітхнув він полегшено. Живчик опустився на траву і перевернувся горілиць.
— Інакше б я ніколи не знайшов шляху звідси до… — почав він і затнувся. Хлопець був не сам. Щось біля нього сопло, гарчало і нестерпно смерділо. Він обережно звів голову.
Висолоплені язики, роздуті чорні ніздрі. Гострі, наче бурульки під стріхою, зуби — вишкірені, аж блищать від слини. Жовті очі некліпно дивляться на хлопця, мовби оцінюючи.
— Л…л… лісовий вовк, — пробелькотів Живчик.
Від звуку його голосу на тварині зашарудів комірець із білосніжного хутра.
Живчикові стало зле. Його обступили білогриві лісові вовки — звірота, гіршої від якої вже не могло й бути, а тут ще й ціла зграя.
Живчик позадкував до повітряної шахти. Пізно! Вовки, постерігши рух, так загарчали, аж кров у жилах похолола. А найближчий до Живчика роззявив пащеку, наставив кігті, різко відштовхнувся від землі і стрибонув на хлопця, мірячи просто в горло.
— А-а-а! — заволав хлопець. У груди з усього маху вдарили випростані звірині лапи. Живчик поточився назад, і вони удвох важко повалилися на землю.
Живчик міцно замружив очі. Він чув на своєму обличчі гарячий смердючий подих — то вовк обнюхував його і куштував на смак. Збоку в шию закололо, ніби в неї уп’ялася ціла низка шпильок. То лісовий вовк змикав на ньому свої щелепи. Ще один його порух — і вже запевне кінець!
Аж тут, перекриваючи оглушливе гупання Живчикового серця, до хлопця долинув чийсь голос.
— Агов, що тут коїться? — цікавився хтось. — Що ви такого знайшли, га? Щось смачненьке?
Розлягся пожадливий вовчий рик, і Живчик почув, як у шкіру впинаються гострі зуби.
— Облиш! — наказав той самий голос. — Щезни! Облиш, кажу тобі!
Стиск послабився. Поменшало смороду. Живчик розплющив очі. Перед ним, стискаючи в руці довжелезну пугу, стояв хтось схожий на ельфа і пожирав його очима.
— Друг чи здобич? — запитав він.
— Д…д…друг, — ледь вичавив із себе Живчик.