Читать «У нетрях темнолісу» онлайн - страница 73

— Гаразд, так і цілий день можна простояти, патякаючи, — не вгавав Вишкрібок. — А на мене ще чекає серйозне полювання. Не стільки у мене часу, аби марнувати його на таку принаду для вовків, як ти. Я б на твоєму місці щось зробив із отою рукою. Вдруге може так не пощастити. За мною, цуцики.

І, оточений вискучою зграєю, Вишкрібок розвернувся і зник за деревами.

Живчик опустився на коліна. Він знову опинився в Темнолісі, тільки цього разу поруч не було блукай-бурмила, який захистив би хлопця. Замість лагідного самітного блукай-бурмила — вовки, мисливці, твердолоби та дурноголовці.

— Чому? — вигукнув він. — Чому все так? Чому?

— Тому, — пролунав у відповідь лагідний і приязний голос. Живчик підвів голову — і здригнувся з перестраху. Істота, яка озвалася до нього, не виглядала ані лагідною, ані доброю. На що вона найбільше скидалася, то це на якесь чудовисько.

— І що ж принесло тебе… плям… у ці нетрі… плям… Темнолісу? — запитала вона.

— Я заблукав, — тільки й сказав хлопець, не підводячи голови.

— Заблукав? Дурниці… плям… Адже ти тут! — засміялася вона.

Живчик нервово ковтнув клубок у горлі. Звів голову.

— Отак воно краще… плям… Гаразд, а чого ж ти не розповіси мені про це все, любесенький? Роздебенді дуже гарні… плям… слухачі, — і вона хляпнула своїми величезними, мов у кажана, вухами.

Жовте надвечірнє світло наскрізь просвічувало їхню рожеву тканину, і Живчикові було видно навіть тоненьке мереживо судин усередині. Світло висявало на масній фізіономії лісової істоти, ясніло на її окоріжках. Ріжки ці — довгі, товсті, гнучкі — то втягувалися, то випускались, і на кінчику кожна закінчувалася зеленою кулькою. Ці кульки і вразили Живчика найбільше. Холодок у животі ще не зник, але й відвести погляду Живчикові також було несила.

— Ну? — витріщилася на нього роздебендя.

— Я… — почав був Живчик.

Плям!

Живчик жахнувся. Щоразу, коли довгий жовтий язик висовувався, щоб облизати і зволожити то те, то те некліпне зелене око, хлопцеві випадало з голови, що він хотів сказати. Окоріжки поп’ялися до Живчика. Очі-кульки ушнипилися в його обличчя водночас із двох боків.

— Що тобі не завадило б, любчику, — озвалася нарешті роздебендя, — то це гарненька чашка чаю… плям… із дубових яблучок. Поки ми чекаємо.

Усю дорогу вони йшли пліч-о-пліч у жовтожарому призахідному світлі, — роздебендя без угаву торохтіла. Вона говорила, говорила і говорила. Зачарований звуками її жвавого, плинного голосу, Живчик більше не помічав ані її вух, ані її очей, ба навіть довгого язика, яким вона весь час плямкала.

— Я ніде ні з ким не годна ужитися, розумієш? — пояснювала вона.

Живчик розумів її дуже добре.

— Так, цілі покоління роздебендь тільки те й робили, що заготовляли всіляку садовину та городину, — провадила вона. — Вирощували їжу і продавали її на лісових торговицях. І ось маєш, така халепа… — вона замовкла. — Я кажу собі, Дебендюсю, кажу, ти просто створена для мотики та торгівлі. І нікуди ти від цього не дінешся.