Читать «У нетрях темнолісу» онлайн - страница 70

А коли вони просто дали дорогу Живчикові, що летів мов блискавка, зарепетувала як на пуп:

— Добросерді ідіоти-недоростки!

Живчик озирнувся через плече. Маг наздоганяла його. Її налиті кров’ю очі були сповнені лиховісної рішучості. О Маг, подумав він, на що ти перетворилася?

Маг порівнялася із печерниками. Ті лише стояли, криво позираючи на неї, всі, крім одного. Коли Маг із тупотом гнала повз нього, він підставив їй ногу. Маг перечепилася. Зашпорталася. Поточилася. І, втративши рівновагу, гупнула на землю.

З несподіванки Живчикові аж язика одібрало. Звісно, вона впала невипадково. Розставивши руки, Маг спробувала схопити печерника, та для неї він був занадто в’юнкий. Підхопившись, печерник одскочив якнайдалі і звів голову. Наставивши рупором долоні, він закричав Живчикові:

— Чого ти чекаєш? Біжи до коріння, що світиться яскравіше. Ондечки, бачиш?

У голосі його бриніли улесливі й воднораз глумливі нотки. Живчик оглянувся.

— Ну? — на губах у печерника зав’юнилася посмішка. — Чи, може, ти хочеш, аби твоя маленька господиня оббілувала тебе живцем? Біжи за вітром, миле звіренятко, біжи неоглядки.

Розділ одинадцятий

Вишкрібок, роздебендя і чар-серце

Живчик усе зробив достоту, як йому сказали. Не озираючись, він стрімголов погнався печерою в далекий кут де коріння сяяло найяскравіше. Хлопець чув, як верещали і тупотіли у нього за спиною розлючені мегери, то наближаючись, то відстаючи.

Коли Живчик добіг до світлої плями, вона виявилася скупченням намертво переплетеного коріння, яке світилося білим сяйвом. Куди ж тепер? Шалено калатало серце, голову стискали залізні обручі. Перед хлопцем відкривалося шість тунелів. Який із них виведе його на поверхню і чи виведе взагалі?

— Він збився! — почув Живчик гарчання одної з мегер.

— Перетни йому дорогу! — научала друга.

— А потім — горлянку! — заревіла інша, і всі зайшлися моторошним реготом.

Було від чого упасти в розпач. Живчик мав вибрати котрийсь із тунелів, та що як той заведе у глухий кут? А тим часом, поки він думав-гадав, яким тунелем бігти, мегери дедалі наближалися. Будь-якої миті вони могли схопити його. І тоді було б уже пізно.

Живчик стенувся від страху та напруги. Він забіг в один із тунелів. Війнуло холодним повітрям, і його спітніле тіло вкрилося сиротами. Авжеж! Біжи туди, де вітер — так йому казали печерники. Не гаючи більше ані миті на роздуми, Живчик помчав вітряним тунелем.

Широкий попервах отвір дедалі вужчав і нижчав. Та Живчик не мав нічого проти. Що більше доведеться йому нагинатись, то швидше мегери облишать його. Хлопець чув, як вони сопли і гарчали, як кляли свою лиху долю. Аж це тунель круто збочив і вперся у глухий кут.

— О, що це? — зойкнув Живчик.

То був справжній глухий кут. Ціпеніючи від жаху, він побачив купу вибілених кісток, напівзасипаних піском та глиною. Побачив череп, напівзотліле, колись заплетене волосся з намистинами; оперезавши шийні хребці, на землі лежав зашморг. Мабуть, теж був якийсь пестунчик, і втекти йому, на лихо, не пощастило.