Читать «Адвокат із Личаківської» онлайн - страница 122

– Вичерпно, – кивнув Йозеф. – Я не чекаю чогось особливого від нашої поліції. У такому разі, хто ж убив пана Геника? Знаєте?

З відповіддю Кошовий не квапився. Спершу кілька разів повторив її про себе. І все одно відповів:

– Знаю, та не певен до кінця. Тому й почав про це з вами. Допоможете?

Шацький випростав спину, розправив плечі, ніби виріс над собою.

– Йозеф Шацький може допомогти у такій справі?

– Аби був хто інший – попросив би.

– Дякую за відвертість, – зубний лікар зовсім не образився. – Тоді давайте від самого початку. Чому ви вирішили, що Ігнатій Ярцев не вбивав пана Сойку?

Молодому більярдистові принесли рому. Він випив залпом, замовив кави, рішуче стиснув кий, приготувався до удару у відповідь.

– Скоріш за все, додуматися до такого міг лише я, – почав Кошовий і далі заговорив рівно, бо давно подумки готував пояснення, яка зараз озвучував. – Чи людина, подібна до мене. Яка вперше в житті опинилася не просто в новому для себе місті, а саме тут, у Львові. Живучи тут уже кілька тижнів, гуляючи щодня, роздивляючись усе довкола, я все одно блукаю. Мабуть, треба тут народитися, аби орієнтуватися безболісно, легко, із заплющеними очима й у темряві. От як ви, Шацький. Чи той пан Тима, з яким ми з вами пробиралися вночі львівськими закапелками. Можливо, припускаю – можливо, ходи-виходи можна вивчити. Але я ставлю Ярцева, людину із Санкт-Петербурга, звиклу зовсім до інакшого розташування міських вулиць, на своє місце. За кілька тижнів тут освоїтися реально. Тим більше, такому, як Ігнат, – професійному терористові. Вони вивчають вулиці й провулки дуже ретельно, повірте мені. Колись при нагоді розкажу, звідки знаю про це. Та мушу нагадати те, що не секрет навіть для поліції.

Шацький одним ковтком допив свою каву.

– Що ж вони пропустили, пане Кошовий?

Клим приготувався пояснювати довго.

Те, що склалося в голові ніби само собою, треба було закріпити й проговорити насамперед для себе. Зараз він не стільки ділився висновками з товаришем та вдячним слухачем, скільки розмірковував уголос. Промовляв, ніби бачив перед собою дзеркало, а не нашорошені вуха Йозефа Шацького.

– У тому-то й справа, що нічого, – почав, старанно добираючи слова. – Посланці з’явилися до Євгена Сойки за добу до його вбивства. Навряд чи Ярцев та його товариш Князєв, якого мій двірник Бульбаш описав старшим чоловіком, приїхали зі своєю місією й сиділи у Львові кілька днів, перш ніж йти до Євгена Павловича. Навпаки, їм треба було чимшвидше передати гроші посередникові. Мій, – Клим гірко всміхнувся, – вчитель виявився середньою ланкою у шпигунському ланцюжку. Припускаю, все відбувалося у такій послідовності. Кур’єри принесли Сойці саквояж із грішми. Ярцев лишився охороняти посилку, але адвокат з якихось причин відправив його геть, узявши відповідальність на себе. Тут, як я думав раніше, мусило відбутися таємне повернення Ігната назад у квартиру. Має індульгенцію від Сойки, на нього навряд чи подумають, коли саквояж зникне. Самого адвоката, як припускалося, він уже прибрав. Усе було б так – аби Ярцев орієнтувався у Львові та його двориках хоча б трошки. Він же сам мені сказав, коли вів у свою пастку й готувався вбити: раніше тут ніколи не був. Розумієте, Шацький? Людина, котра у Львові на момент убивства від сили дві доби, легко орієнтується у дворах на Личаківській! Настільки легко, що заходить туди так вправно, аби лишитися непоміченою для стороннього ока. Тим більше – для такого ока, яке має наш знайомий двірник! Повз того, Шацький, миша не проскочить. А вона може. За умови, що знає всі тамтешні закапелки. Отже, висновок такий: пробратися в квартиру, вбити Сойку та піти геть, лишаючись непоміченою, могла лише людина, котра чудово знає Личаківську, довколишні вулиці, та й Львів у цілому.