Читать «Адвокат із Личаківської» онлайн - страница 109

– Не твоє собаче діло. Кажи і провалюй звідси.

– А ти ще й не ввічливий…

– Халдея ресторанного знайди. Вони шаркають. Говори, із чим прийшов.

– Прямо тут?

– Я звідси добре чую. Ну?

– Не запряг! – огризнувся Кошовий. – Тьху, моє діло маленьке… Значить, пан Данович дізнався, що поліція скоро буде тут. Заплатив мені, аби я прийшов сюди й попередив. Є адреса. Там поки безпечно. Далі пошукає іншу явку, надійнішу. Це все, Ярцев, – якщо ти Ярцев.

– А як не Ярцев?

– То перекажи Ярцеву! – Він не грав, терпець справді уривався. – Тільки я чекати не збираюся! Моє завдання – провести, куди треба! Нема, бач, особливої радості з такою колодою байки травити!

Озирнувшись, чи даючи комусь знак, чи просто дивлячись, що там робиться, кирпатий вийшов з будинку, старанно причинив за собою двері. При цьому правицю не опускав, пальці і далі смикали ґудзика. Посунувши вперед, відтіснив Клима, змусивши позадкувати.

– Ярцев, – кивнув, знову поправляючи п’ятірнею волосся. – Веди, куди треба. По дорозі розкажеш.

– Нічого я не знаю! Там уже чекають, знають більше. Моє діло…

– Куди йти? – перервав Ігнат.

– Давно б так. Пройдемо ногами в бік залізниці. Там, за колією, вже чекає коляска. Точної адреси не знаю. То все до візника, наша людина. Пан Данович конспірується. Не дає всю інформацію одній людині, не довіряє.

– Правильно, – легко погодився Ярцев. – Нікому довіряти не можна. Тільки ти, чуєш, веди. А то я блукаю тут, де б не був.

– Вперше в нас у Львові?

– Вперше. Думав – зробимо все й відразу назад. Бач, затримався. Чого стоїмо?

Кошовий глипнув через Ігнатове плече.

– Так підеш? Речей не треба?

– Які там речі… Все із собою. Сам підганяв. Гайда, не стій. Тебе як звуть, до речі?

– Клим, – не було смислу вигадувати собі ім’я.

– Мені яка різниця… Хай буде Клим…

– Для чого ж питаєш?

– Ти ж знаєш, як мене кличуть. Гайда, гайда.

Вони вийшли на вулицю.

Спершу рухалися мовчки, Ярцев – трохи позаду. Не встигли пройти двох сотень кроків, як Ігнат сіпнув Кошового за плече, киваючи у найближчий провулок.

– Туди.

– Нащо?

– Зріжемо. Сам же говорив – стежити можуть.

– Зріжемо? Ти ж плутаєшся…

– Ти – ні, як бачу, – Ярцев знову облизав губи. – Місцевий, так веди. Провулками завжди можна зрізати, хіба ні?

Сперечатися було небезпечно. Розкритися легко. Біля колії справді чекав перевдягнений візником агент із коляскою. Але звідти Клим ішов сюди прямою дорогою, не манівцями. Звертаючи в провулок, прикинув подумки – напрямок руху знає. Не ліс, не блукатиме. Передмістя не виглядало аж надто заплутаним, розберемося.

Бічна вуличка впиралася у глухий кут. Зате Клим помітив єдиний тут поворот, рушив туди: вже точно не помилиться. Кудись та вийде, головне – рухатися вперед.

Аж раптом сталося неочікуване.

Ярцев, котрий досі ступав спокійно й розмірено, враз перетворився на швидку сильну змію. Іншого порівняння не прийшло, коли Ігнатій налетів на нього, штовхнув, шарпонув, атакуючи, немов хижий плазун у джунглях, – про них теж писали у пригодницьких романах. Але з кожною миттю все, що відбувалося з Климом, нагадувало вгадану історію з хорошим переможним кінцем усе менше й менше.