Читать «Адвокат із Личаківської» онлайн - страница 108

– Кого треба? – цвірінькнула дівчина.

Перш ніж відповісти, Кошовий сторожко зиркнув на всі боки, мовив:

– Ігната клич.

– Добрий день, – не знати чого привіталася дівчина раптом.

– Здоров, – кивнув Клим, старанно наслідуючи манеру подільських босяків та цідячи крізь зуби: – Я зайду чи сам вийде?

– Хто?

– Не мороч голову, красуне. Ярцев Ігнат, він тут. Зви його.

– Нема ніякого Ярцева, – сказала дівчина. – Ви помилилися, у нас такі не живуть.

– А які у вас живуть? – вицідив Клим, тоді ступив ще крок уперед, поставивши ногу на поріг між дверима й одвірком. – Cлухай, дівко, нема в мене часу на цирліх-манірліх. Гукни мені бігом Ігната Ярцева. Скажи – пан Князєв кланяється через пана Дановича.

Виткнувшись назовні більше, дівчина теж покрутила головою, легенько стукнула пучками пальців Клима в груди:

– Тут стійте. Далі не йдіть. До вас вийдуть.

Зникла всередині, зачинившись. Чекати довго не довелося – двері прочинилися, цього разу ширше. У проймі з’явився кирпатий молодик, русяві пасма давно не стрижені, легким жестом відкинув волосся з лоба.

Середнього зросту, міцний, широкий у плечах, очі швидкі. Від піджака тягнуло знайомим уже запахом – увесь прокурений махоркою. Пальці правої руки ніби між іншим крутять ґудзик, граються. Поли розстебнуті, погляд спокійний. Сам хлопець виглядав звичайно, на вулиці такі не привертають уваги, їх не запам’ятовують. Дивиться перед собою спокійно, в очах не читається нічого. Змірявши Клима поглядом із голови до п’ят і назад, для чогось облизав репані губи, прогудів:

– Ну?

– Ярцев – ти?

– Ну?

– Заїло? – Кошовий знову роззирнувся, усім своїм виглядом показуючи надмірну стурбованість, навіть не боячись зараз переграти. – Доведеш, що ти – Ярцев?

– Кому?

Тут Клим не подумав. Виправдовуючи свою поведінку, втягнув голову в плечі, стишив голос, зробив круглі очі.

– Так і будемо стояти? Може, пустиш усередину? За мною можуть стежити.

– Хто?

Ярцев далі стояв, немов уріс у підлогу. Зовнішня простота оманлива – у цьому кирпані відчувалася чимала сила. Відчуття небезпеки повернулося.

– Не знаю, – зачастив Клим. – Пан Данович, коли посилав мене сюди, попереджав – можуть стежити. Тому спочатку писав записку для тебе. Потім передумав, порвав. А клаптики при мені ж спалив. Не дай Бог, каже, тебе схоплять і знайдуть таку записку. Краще на словах перекажи.

– Що?

Зі свого місця Ігнат не думав сходити. Лівою рукою міцніше вперся у двері. Пальці правої далі гралися ґудзиком. Глядиш, відірве…

– Ти, бачу, балакучий. Як із тобою баби живуть…