Читать «Адвокат із Личаківської» онлайн - страница 103

– Відомо, знаємо, – кивнув Віхура, закликаючи при цьому поліцейських у свідки. – А тепер, пане Кошовий, я закінчу за вас. Блеф спрацював наполовину, до болю знайома історія. Ярцев вирішив – Сойка назвав із переляку справжнє місце. Й вирішив позбутися його тут же, на місці. Бо все одно виніс вирок, не збирався вертатися. Тим часом омріяні гроші лежали під носом. Убивця не міг припустити такого. Коли ж він пішов, за якийсь час доля привела в лиховісну квартиру двох злодіїв, один із них ще й батяр. Вони легко відшукали несподіваний для себе скарб, забралися геть. Причому Новотний навіть не сподівався на таку здобич. Нарешті, після відходу крадіїв до помешкання знову повернувся убивця, вже спіймавши облизня.

– Я не помітив слідів великого трусу, – вставив Клим. – Хоч Ярцев шукав утрачене, не інакше.

– Він подивився тільки там, де справді можна заховати саквояж. Не забувайте – поліцію треба було збити зі сліду. Ретельний обшук міг навести на думку – щось шукали, і це не звичайне пограбування. До того ж картина злочину таки нагадувала самогубство. Ну, все це припущення. Хай дуже близькі, як на мене, до істини. Та просто так проковтнути зникнення значної суми російські емісари не мали права. Й почалася гонитва наввипередки.

– З ким?

– Із вами, пане Кошовий. Ви шукали батярів, росіяни – крадіїв. Сталося так, що дилетант і фахівці рухалися паралельно. Потім про вашу пригоду з позавчорашніми вже перегонами написали в газетах. Ще й згадали про годинник убитого адвоката. З того моменту для росіян узяти вірний слід стало справою не лише честі, а й техніки. Ну, тепер і ми не пастимемо задніх. Довго вони там ще? – Віхура, ставши навшпиньки, глянув через Климове плече на садибу, махнув рукою. – Ат, є робота. Добре, треба їхати. Ви – зі мою!

– Під арешт? – Климові хотілося, аби це прозвучало жартома.

– Годилося б, пане Кошовий. Для порядку. Я, знаєте, люблю порядок та шаную закон… Але цього разу вам знову пощастило. Напишете докладно те, про що розповіли мені зараз. Долучимо записку, котра при вас, речовим доказом. І можете вертатися. Поклопочуся вже, знімуть обмеження.

Клим переступив з ноги на ногу.

– Пане Віхуро… Може…

– Кажіть уже! Ніколи з вами!

Він нутром відчував стрімке наближення фіналу цієї драми. Око смикалося зовсім легенько, добрий знак, уже встиг вивчити себе нового. Застав самий початок, дуже кортіло добути до кінця.

– Я буду потрібен, пане Віхуро. Хоча б як свідок, для слідства. Додому – тоді знов за мною посилати. Краще для всіх мені перебути найближчим часом недалеко від вас. Під рукою, так би мовити. Навіть посадіть у камеру, напевне у вас ще не було туди добровольців за весь час служби.

Комісар потер підборіддя.

– У камеру, кажете? Справді, ще ніколи не бачив добровольців за ґрати.

– Але в одиночну! – поспіхом додав Кошовий. – Висплюся там заодно.

– Вважаєте, в’язниця – це як готель «Жорж»? Хто захотів – той переночував?

Але Віхура бурчав швидше для порядку, ніж справді обурювався. Бо рішення прийняв. Хоч ніч заледве почала перетікати у світанок, Клим зрозумів по виразу обличчя – вирішилося.