Читать «Адвокат із Личаківської» онлайн - страница 101

– Припущення, пане Кошовий.

– Саме так, пане Віхуро. Та якби не труп злодія Ціпи зі слідами катування, я б не поспішав з висновками. Тепер же все складається.

Ніч з темної поволі ставала сірою.

Наближався ранній липневий світанок. З будинку вже виносили накрите тіло небіжчика. Поліціянти, проводжаючи ноші поглядами, стиха перемовлялися, зиркаючи чомусь ще й на Клима. Стало незатишно, він повів плечима.

– Що у вас складається, пане Кошовий?

Схоже, комісарів гнів починав мінятися на милість.

– Ігнатій Ярцев іде від Сойки, – пояснив Клим. – Вичікує, за деякий час повертається. Уже потай, крізь прочинене вікно. Адвокат не чекав такого повороту подій. Та все ж не дається. Коротка сутичка, Ярцев притискає його до підлоги, стріляє, вбиває. Але гроші лишаються у квартирі, причому – не так надійно сховані, як можна припустити.

– А це ви звідки знаєте?

– Бо їх знайшли злодії, котрі залізли в помешкання вже після того, як Сойку вбили. Ними були Любко Ціпа і знайомий вам та мені батяр Зенек Новотний. Знайшовши саквояж і прихопивши до купи коштовний золотий годинник, вони вибралися з квартири, дуже втішені й налякані водночас. Та мали надію: у разі чого крадіжку та вбивство спишуть на одну особу, якщо, звісно, виявлять крадіжку. Й ніхто з них під підозру не потрапить.

– Я не почув, чому ви вважаєте саме ці події дійсними, пане Кошовий.

– Відповідь – отам, – Клим кивнув на садибу. – Якби Ціпа не потягнув грошей, котрі не йому призначені, Ігнатієві Ярцеву не було б до нього жодного діла. А те, що Любко та Зенек обчистили помешкання пана Геника тієї ночі, я дізнався кілька годин тому. Ось чому опинився тут, на Клепарові.

– Не розумію.

– Пояснюю. – Зараз Кошовий ступав на тонкий лід. – Коли відтворив та прочитав записку, осінило: у квартирі Сойки зберігалися грубі гроші, після його вбивства їх не знайшли. Бо не шукали. Не знала поліція про цей факт. Далі міркував так, – віко смикнулося, та Клим не зважав, захоплюючись: – Злодії одним годинником, знайденим у кишені зухвалого батяра, навряд чи обмежилися. Гроші напевне так само в них. Тоді уявив собі Ігнатія Ярцева. Трошки, зовсім трошки, пане Віхуро, знаючи звичаї таких людей, стикаючись із ними в Києві й читаючи про них у російських газетах, зрозумів: охоронець не заспокоїться. Ритиме носом львівську бруківку, але крадіїв знайде й покарає, забравши гроші назад. Узагалі-то це справа честі, його та Князєва.