Читать «Адвокат із Личаківської» онлайн - страница 102

– Ви забиваєте мені баки, – комісар знову почав дратуватися. – Чому не покликали поліцію, доповідаєте про вашу знахідку тільки зараз, при місяці поруч із трупом?

– Карайте, – зітхнув Кошовий, усім своїм виглядом демонструючи безмежне й глибоке каяття. – Закрутило шило в сраці, як у нас кажуть. Хотів сам усе розвідати до кінця. Й принести вам на таці, в подарунок. Марнославний я, гріх це, та хто не без гріха… Через пиху влипнув в історію.

– Докладніше, прошу пана.

– Ви ж знаєте, мене обікрали батяри. Я з дня на день їх шукав. Заразом цікавився місцями, де вони найчастіше збираються. Так дізнався про ресторанчик «Воша» у Верхньому Личакові.

– Відоме місце, – схоже, комісар почав потроху вірити.

– Я там бував раніше, кілька разів. Зі мною ніхто не хотів особливо балакати, зрозуміло. Але тепер мені було з чим іти туди знову. Дочекався ночі, вибрався через вікно. Думав назад так само повертатися. Словом, поговорив знову з тамтешніми завсідниками-батярами. Пояснив, хто і що загрожує. Розрахунок, пане комісаре, наївний, та цілком імовірний: злодій чи злодії, котрі лишилися на волі і переховують гроші, здадуть їх поліції. Підкинуть записку, де вкажуть, хто насправді міг убити Сойку. Потім вступаю я, ніби між іншим хвалюся несподіваною знахідкою, ось цією розпискою. Далі вже справа поліційної техніки.

Віхура невдоволено пирхнув:

– Дурниця. Дитячі забавки.

– Може, й так, – легко визнав Клим. – Навіть напевне так, пане комісаре. Загрався, є таке. Дозвольте не називати імен тих, хто зрештою підказав, де шукати Любка Ціпу. Погодимося – я знайшов його ледь охололий труп і міг утекти від неприємностей, – проте вирішив дочекатися поліції. І так само не змушуйте мене казати, в який спосіб про вбивство на Клепарові стало відомо. Слово честі – у світлі того, що й чому сталося, явно не причетні до злочину люди не мають для вас зараз жодного значення.

Марек Віхура пом’яв списаний аркуш пучками пальців. Замислено заховав у кишеню піджака. Потер підборіддя, потім – усе лице.

– Вірно ви сказали, пане Кошовий. Мені давно треба виспатися. – Пауза. – Лишається зрозуміти, чому Ярцев не забрав грошей. А лишив, аби вони стали здобиччю Зенека з Любком. Щось скажете?

Проскочив. Пронесло. Війнуло протягом підозри – та й по всьому.

– Лише припущення, чергові, – мовив Клим. – Виходжу, знову ж таки, зі свого знання характеру та звичок Сойки. Він міг, наголошую, – лише міг почати з Ярцевим ризиковану гру. Виграти час, не віддавати скарб одразу. Хтозна, скільки часу охоронець не тримав Сойку в полі зору. Спробуємо уявити: пізно ввечері Ярцев, мов примара, залазить через вікно й починає трусити адвоката – гроші на бочку. А пан Геник у відповідь – тихо, мовляв. Не такий я дурний. Узяв на себе відповідальність, то й несу. Нема їх у квартирі. Заховав деінде. Коли встиг, питаєш? А не твоє собаче діло! Ще раз – подібна поведінка, такі от ходи цілком у стилі Євгена Павловича. У критичних ситуаціях блефував, ішов напролом. Часто, дуже часто це йому вдавалося.