Читать «Адвокат із Личаківської» онлайн - страница 100

– Світла сюди!

– Не треба, пусте.

– Чому?

– Хіба ви знаєте російську мову.

– Російську?

– Сойка писав розписку. Старався, давив пером. Це за ним водилося, дуже дбав про каліграфію. Слова й букви частково перебилися на аркуш, котрий лежав під низом. Коли почав наводити чорнилом ті сліди, аби прочитати, стало ясно – це російська.

– Що це означає?

– Сойка написав розписку російською мовою, – зараз Клим говорив із Віхурою терпляче, немов із малою дитиною. – Це означає, що вона призначалася для росіянина. Його звуть Ігнатій Ярцев, і він мав охороняти гроші в сумі тридцять тисяч рублів. Їх Сойка мусив передати панові Сімеону Дановичу, хто такий – не знаю. Але Євген Павлович, чи, як його тут називали, пан Геник, письмово зобов’язався брати подальшу відповідальність за посилку на себе. Розписка адресована теж невідомому мені Юрію Князєву. З чого ми з вами, пане комісаре, робимо єдино правильний висновок: Сойка виправдовував даним документом Ярцева, котрий, як я розумію, просто обтяжував адвоката своєю присутністю. Ось чому Сойка напередодні вбивства так дивно поводився, відмовляючи всім без винятку відвідувачам. У нього у квартирі сидів озброєний громило, котрий до того ж закадив усе кругом махоркою. Запитайте в пана Ольшанського, слідчий напевне повідає вам мої висновки про запахи, котрі не вивітрилися з помешкання вбитого. Особливо – зі спальні.

– Знаю, – відмахнувся Віхура. – Хто вбив Сойку й Ціпу, ви обіцяли назвати ім’я.

– Вже назвав. Ігнатій Ярцев, той самий охоронець, любитель міцної махри. Він був тут, у садибі. Думаю, чекав Ціпу, коли той повернеться з гульок. Міг застати вдома. Та, як на лихо, любаска, в чиєму ліжку він тут переховувався, вибралася цими днями на село. Тож Ціпа, раптом відчувши свободу й не знаючи, куди себе подіти, повівся так, як чинить більшість мужчин, – пішов на гульки.

– А це ви звідки знаєте?

– По-перше, я все ж мужчина, – легенько всміхнувся Кошовий. – По-друге, поки чекав поліцію, не стримався й оглянув тіло. Ціпу спершу катували, недовго, але жорстоко, ви й самі вже це побачили. Потім застрелили, куля в голову. Так само, як убили Сойку. Але алкогольні пари після смерті не вивітрилися. Вони огортали Любчика, що доводить – злодій повернувся додому пізно й п’яний. Значить, гуляв. Застав удома незваного гостя. Встиг протверезіти чи ні – Бог святий знає. Так чи інакше, міцний запах російської махорки втримався через те, що Ігнатій Ярцев курив, терпляче чекаючи на жертву.

– Для чого той ваш Ярцев припхався серед ночі на Клепарів?

Кошовий напружився, стиснувши всередині себе невидиму тугу пружину. Настав відповідальний і найнебезпечніший момент – логічне пояснення своєї присутності тут. Бо це питання вже ось-ось мало зірватися з комісарового язика.

– Дозвольте говорити коротко, та все ж по порядку, пане Віхуро.

– Прошу дуже.

– Дякую. Що я зрозумів, прочитавши розписку? Цілковиту правоту тих, хто напряму пов’язував мого старшого товариша Євгена Сойку з підривною для Австро-Угорської імперії діяльністю москвофільських організацій. Імовірно, тридцять тисяч рублів, доставлених Князєвим та Ярцевим, – гроші, призначені для фінансування якоїсь політичної чи, швидше за все, терористичної організації. Тут я роблю поправку на дійсний розгул націоналістичного тероризму у Львові останнім часом. Читаю газети та, головне, вмію слухати. Припустімо, Сойка знав: він під таємним наглядом. І не відразу вирішив передавати посилку Сімеонові Дановичу. Залишив гроші в себе на зберігання, та при цьому не збирався терпіти поруч такого, як Ігнатій Ярцев. Досить схоже на пана Сойку, скажу я вам. Ну, а Ярцев, отримавши несподівану індульгенцію, вирішив забрати гроші собі. Чи домовився про таке з Князєвим, поки не готовий ствердити.